Цю історію розповіли прикордонники з позивними Лавр та Білорус після повернення з позицій. Це розповідь про чотирьох воїнів бригади Держприкордонслужби «Помста» — Лавра, Білоруса, а також Удава та Борзого.
Хлопці тривалий час стримували російську агресію на передовій: понад три тижні в районі Рідкодуба та 53 доби — в районі Карпівки. Вони тримали оборону, відвойовували захоплені окупантами позиції та закріплювалися на них. Вистояли під постійними штурмами, мінометними та дроновими атаками. Долали не лише натиск противника, а й виклики погоди та побутові труднощі. Укріплювали позиції, підтримували один одного.
Унаслідок цих боїв Борзий, на жаль, загинув. Удав отримав численні поранення. Лавр певний час мав проблеми з зором і погано чує після двох контузій…
Іван отримав позивний Білорус через специфічний діалект — він виріс біля кордону з Білоруссю. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік перебував у Польщі на заробітках. Після деокупації рідного села повернувся в Україну. Згодом вирішив доєднатися до Сил оборони й за прикладом старшого брата пішов служити до прикордонників.
Сергій, позивний Лавр, родом із Сумщини. Працював у Києві, де й отримав повістку.
«Прийшов мій час. Можна сказати, пішов добровільно. У мене батько був прикордонником», — каже Сергій.
Через російську агресію звичайні українські чоловіки стали воїнами-прикордонниками й волею долі опинилися у бригаді «Помста», де після підготовки та злагодження отримали свій бойовий досвід.
Рідкодуб. Початок
Війна рідко починається з пострілу. Частіше — з кроку.
Кроку в темряву, в дощ, у туман. Із рюкзаком, який тисне на плечі так, ніби хоче стрибнути до землі.
Саме з такого кроку для Лавра, Білоруса, Удава і Борзого почався Рідкодуб на Лиманському напрямку.
Вони йшли вчотирьох. Дві двійки. Мовчки. Сім кілометрів — мокрий ліс, гілля, слизька земля. На кожному — бронежилет, автомат, боєкомплект і рюкзак кілограмів на п’ятнадцять.
«Другий раз за рік я б такий рюкзак уже не взяв, — зізнається Лавр. — Але тоді не думали. Треба — значить треба».
Дорогою неодноразово чули вильоти й прильоти мінометів, дзижчання дронів. Та туман і дощ ховали їх від ворожих очей.
Позиції в Рідкодубі — це не окопи. Це розбиті хати. Точніше, те, що від них залишилося: без дахів, зі стінами, які могли впасти від чергового прильоту.
Вони копали нори під підлогою. Землю виносити було не можна — дрони одразу «палять». Тому землю тягали з кімнати в кімнату, складали в мішки, розкладали просто на підлозі.
«Якщо винесеш землю на вулицю — туди одразу прилетить. Тому копали в одній кімнаті, а в іншій складали. Так і жили».
FPV-дрони прилітали регулярно. Але найстрашніше — коли зовсім поруч прилітає 120-мм міна.
«Бетонна плита розламалася навпіл», — згадує Білорус. — Одного нашого побратима з 3-ї штурмової, з позивним Гриб, завалило під підлогою — землею, стінами. Дрони літають, а ми його відкопуємо, бо задихнеться. Витягли, перемотали голову, а він каже: Добре, хлопці, що ви мене врятували».
Доводилося вступати й у стрілецькі бої. Лавр пригадує, як на їхню з Удавом позицію вийшли двоє окупантів: «Думка одна: аби не залізли. Або ти — або тебе».
«Як тільки я побачив голову, зробив чотири чи п’ять пострілів. Він упав».
Другий росіянин утік. Ліквідований окупант був кремезним, схожим на бурята. При ньому знайшли теку з документами — колишній зек, який пішов воювати, аби не сидіти 15 років.
Найжорсткішу атаку Лавр і Удав пережили за кілька днів до виходу з Рідкодуба. Тоді ворог майже розібрав їхнє укриття дронами.
«Були скиди, були запалювальні, був газ — усе було. Добре, що була нора. Забилися туди з протигазами, балон у зубах, вуха закриваєш. Удар за ударом. Після п’ятої FPV я вже не рахував».
Їх завалило стінами й землею. Пів ночі викопувалися. Розуміли: ще одна-дві FPV — і залишилися б там назавжди.
Тоді на зв’язок вийшов Борзий: «Хлопці, швидко збирайте речі. Я за вами біжу. Забираю до себе».
Карпівка
Після Рідкодуба був нетривалий відпочинок — і знову бойові. Думали, що на місяць, але пробули майже два.
«Заходили на Карпівку по красоті. Такий туман, що за 10 метрів нічого не видно. Зайшли спокійно — як у нас кажуть, на папіросі», — пригадує Білорус.
Одразу після прибуття був наказ перевірити бліндаж, де мали бути свої, з якими втратили зв’язок. Коли підійшли й почали виходити на голосовий, по них відкрили вогонь — стало зрозуміло, що наших там уже немає.
Наступного дня бійці «Помсти» зачищали позиції ворога.
«У першому бліндажі на сходах лежали двоє наших “двохсотих”, а в середині ховалися росіяни.
Ми з Білорусом прострілювали і закидали їх гранатами. Удав із Борзим зачищали другий», — згадує Лавр.
Часом росіяни поводилися, як у себе вдома: сиділи без броні, голосно сперечалися. На трьох таких прикордонники натрапили вночі — у відповідь на гучну розмову окупанти отримали гранати й стрілецький вогонь. Двоє залишилися в бліндажі, третього наздогнав дрон.
Оператори БпЛА постійно допомагали хлопцям: стежили за підходами ворога, відбивали штурми, доставляли все необхідне.
Побут передової
До холоду звикали повільно. Вологість пробирала до кісток. Спальник рятував лише наполовину. Вночі по бліндажу бігали миші.
«Лягаєш спати, а вони по тобі бігають. Уже не ганяєш — немає сил».
Проблемою були й бездомні тварини — особливо взимку, коли всі сліди на снігу видно з дрона.
«Собака вночі побігала, погавкала. Наступного дня нас дві години поливали мінометом», — згадує Білорус.
Копали додатковий вихід із бліндажа — важка, але зігрівальна робота.
«Це було не копання, а рубання. Глина тверда, як камінь», — каже Лавр.
Усередині бліндажа хлопці облаштували тепловий мішок — комірчину з плівки, де можна було зігрітися, поспати, заварити чай.
Їжі вистачало — дронами доставляли все: від смаженої картоплі й ковбас до печива й кави.
Попри це, Лавр на бойових схуд приблизно на десять кілограмів.
«Нерви, страх — усе дає своє».
Фатальна ніч
Однієї ночі прикордонники збиралися «за посилкою». Біля укриття їх підстеріг ворожий дрон. Удар був фатальним.
Борзий загинув на місці. Удав отримав численні поранення. Лавр зазнав контузії — вибуховою хвилею та землею йому пошкодило очі.
Неушкодженим залишився лише Білорус, та йому було найважче – і фізично, і морально. У Рідкодубі з Борзим вони стали майже рідними.
«Майже все знав про нього, – пригадує Іван. Каже, що під час перебування на позиціях вони спілкувалися про родини, про минуле, про захоплення, плани: «Розмовляли про все: про життя, хто чим займався, хто де був, що будемо робити… бо на позиції сидиш, треба ж розмовляти, не мовчки сидіти», – пригадує Іван. Каже, що Борзий був батьком-одинаком з Черкас, який пішов воювати заради своєї хворої донечки. Після того фатального удару дрона Білорус боронив укриття з пораненими побратимами. «Я цілодобово чатував біля входу. Спершу звуки насторожували, потім звикаєш. А потім починаєш говорити з гризунами», — згадує він.
За кілька днів зір Лавра відновився. Дронами доставили ліки, Удав зміг самостійно пересуватися.
Вони вистояли. Дотягнули до виходу.
Виходили три доби, долаючи менше десяти кілометрів. Але дісталися.
Удав одразу поїхав на відновлення.
Білорус і Лавр повідомили рідним, що скоро будуть у відпустці.
Хлопці не кажуть: «ми – герої». Кажуть: «так треба було».
«Я такий самий, як усі. Якщо всі йдуть — чому я маю стояти осторонь?»
Державна прикордонна служба України сьогодні — це не лише кордон – це невіддільна складова Сил оборони. Це спека й холод передової. Це люди, які залишаються, коли легше піти, і які йдуть на допомогу іншим, попри ризик загинути самим.
Лавр, Білорус, Удав, Борзий – звичайні українські чоловіки. Вони не вважали, що створені для війни. Але зрозуміли: у лавах захисників вони потрібні країні й один одному.
Саме на таких тримається Україна.
Джерело: vycherpno.ck.ua