Під північчю штату Юта, на глибині, де зазвичай камінь поводиться радше як в’язка маса, ніж як крихка порода, вчені підтвердили існування рідкісного типу землетрусів, які довгий час вважали майже неможливими. Подія, зафіксована ще у 1979 році, виявилася не помилкою вимірювань і не випадковим артефактом — а частиною реального, хоч і вкрай незвичного процесу в надрах Землі.
Йдеться про землетрус магнітудою 3,8, що стався вночі 24 лютого 1979 року поблизу містечка Рендольф на межі Юти, Айдахо та Вайомінгу. Попри реєстрацію сейсмографами, його ніхто не відчув. І причина цього стала зрозумілою лише згодом: осередок події знаходився приблизно на глибині 90 кілометрів — значно нижче земної кори, вже в межах верхньої мантії.
Для науки того часу це виглядало як майже неможливий сценарій. Вважалося, що на таких глибинах породи настільки розігріті й стиснені, що вони не можуть ламатися різко, як це відбувається під час землетрусів у корі. Вони мають повільно «текти», а не руйнуватися.
Саме тому перші інтерпретації викликали скепсис. Сейсмолог Джордж Зандт, який тоді працював у Університеті Юти, ще на початку досліджень звернув увагу на аномальні сигнали. Його розрахунки вказували на незвично велику глибину події, але переконати наукову спільноту в існуванні «мантійного землетрусу» в континентальній зоні виявилося непросто. Результат опублікували лише як коротке повідомлення, і на цьому тема майже зникла з поля зору на десятиліття.
Ситуація змінилася значно пізніше, коли команда сейсмологів Університету Юти повернулася до старих записів і порівняла їх із новими даними з регіону. Виявилося, що випадок 1979 року — не одиничний. Загалом вдалося підтвердити дев’ять землетрусів, які також зароджувалися значно нижче земної кори.
Ці результати стали одним із перших переконливих доказів існування так званих континентальних мантійних землетрусів — явища, яке руйнує класичне уявлення про те, де саме можуть виникати сейсмічні розриви.
Додаткову вагу цим висновкам додала подія 10 вересня 2025 року. Тоді поблизу Мезера в басейні Юїнта стався ще один землетрус магнітудою 4,1 на глибині близько 68 кілометрів — знову ж таки значно нижче межі Мохо, яка розділяє кору і мантію Землі.
Науковці описали цей випадок як «класичний приклад» континентального мантійного землетрусу, тобто такого, що виникає не у звичних розломах кори, а в середовищі, яке зазвичай вважається надто пластичним для різкого руйнування.
Парадокс полягає в тому, що умови на таких глибинах екстремальні: високі температура й тиск мали б змушувати породи повільно деформуватися, ніби густий матеріал на кшталт карамелі, а не ламатися різко, як крихке скло. Проте дані свідчать про інше.
Дослідники припускають, що ключ до пояснення може ховатися у взаємодії мантійних потоків із давніми геологічними структурами — зокрема Вайомінгським кратоном, одним із найстаріших і найстабільніших блоків літосфери Північної Америки. Ця структура поводиться як своєрідний «жорсткий корінь» під континентом, навколо якого змушені огинати глибинні потоки мантії.
На межі цього руху виникають додаткові напруження, які, ймовірно, і запускають рідкісні глибинні землетруси. На відміну від поверхневих, вони не мають ані передвісників, ані афтершоків, що ще більше ускладнює їх вивчення.
Фактично ці події відкривають новий рівень розуміння внутрішньої динаміки планети. Землетруси, які «не мали існувати» за старими моделями, змушують науковців переглядати межі того, де і як саме може руйнуватися Земля — не лише на поверхні, а й глибоко під нею.
Джерело: portaltele.com.ua