До початку повномасштабного вторгнення пан Олексій працював у державній лікарні за фахом — лікар-хірург. Зазвичай він проводив операції на черевній порожнині: кишкова непрохідність, перитоніти, грижі, апендицити та різні хірургічні патології. Коли чоловіка призвали, він вступив до лав ЗСУ та почав рятувати воїнів у шпиталі.
“Для себе я вирішив, якщо мені й прийде повістка, я не буду видумувати собі хвороби та ухилятися, а піду служити”, — каже лікар.
Його практика розпочалася в бойових умовах на стабілізаційних пунктах (близько 15-20 км від лінії зіткнення). За словами Олексія, наразі там працюють передові хірургічні бригади, у складі яких є травматологи, хірурги, анестезіологи та судинні хірурги.
До обовʼязків працівників входить: надання невідкладної допомоги, стабілізація пораненого, подальша його евакуація.
“Це не така медицина, як у цивільному житті. У лікарів, які знаходяться там, немає часу довго оперувати та “вишивати”. Зупиняється кровотеча, відновлюються функції життєво важливих систем, а потім вже на евакотранспорті потерпілого доставляють у тиловий шпиталь, де надається більш кваліфікована допомога й обстеження”, — коментує лікар-хірург.
Якщо у шпиталі не вистачає вузькопрофільних лікарів з можливістю надати більш серйозну допомогу, тоді військових перевозять у тилові госпіталі низки обласних центрів України.
Капітан медичної служби розповідає, що кількість врятованих життів не рахують, оскільки для себе не хочуть вести статистику:
“Ми були під обстрілами постійно. Не завжди наші операції закінчувалися так, як ми хотіли. Іноді люди вмирають на столі й ти дивишся, які титанічні зусилля роблять лікарі, до останнього борються, аби спробувати дати шанс і врятувати життя, але це залишається тільки в памʼяті”.
Пан Олексій пригадує одну зі складних операцій пораненого воїна:
“Військового через бронік пробило снарядом. Великим уламком зачепило серце, з обох сторін легені, хребет та ребра. Була масивна кровотеча, врятувати не вдалося… А от перед операцією він ще говорив з нами та запитував, що з ним”.
Лікар ділиться, що працівники часто забувають там коли день, а коли ніч, оскільки всі вікна забиті й не видно, що відбувається надворі. Підказати час може тільки годинник.
“Коли ми працюємо вночі, втомлюються очі та мозок, від цього сильно “сідає” зір”, — додає медик.
Наразі кількість травматологічних й хірургічних операцій діляться “50 на 50”. Через велику кількість скидів з квадрокоптерів та FPV-дронів, 90% поранень — від уламків, інші 10% — артилерія.
Бойовий медик розповідає, що від артилерії хлопці ще якось ховаються, а від дронів — складно, оскільки вони прицільно бʼють. Військовослужбовці розповідають лікарям, що коли над головою “висить” дрон, ти лежиш поранений, а рухатися не можеш, бо тебе захочуть добити й буде повторний скид.
“Один військовий лежав поранений три години. На рану сідали мухи, по ньому лазили миші, але він нічого не міг зробити, аби його тільки не розірвало на шматки… русня нас ненавидить і їм мало просто поранити, вони хочуть повну ліквідацію”, — пригадує лікар.
Олексій зазначає, що зараз бойові лікарі приносять багато користі, бо відновлене життя солдата означає, що він знову зможе стати на захист країни.
“Ми працюємо в закритих приміщеннях і наша зброя — скальпель, шурупокрут, голка, нитка та затискач. Коли ми отримуємо поранених, ми блискавично швидко реагуємо: тебе звуть в операційну, ти одягнув стерильний халат, обробив руки та йдеш”, — говорить медик.
Санітарних умов фахівцям дотримуватися там складно. Попри це, постійно робиться обробка всього приміщення з антисептиком, інструменти стерилізуються, а шовний матеріал та маски одноразові. Окремих палат там немає. Є реанімація з лежачими місцями, палата очікування та евакуаційні автомобілі.
“Лікарі повинні йти та виконувати свій обовʼязок, без них там ніяк. Поранені військові хочуть, аби їм дали знеболювальне та врятували життя. Вони розуміють, що немає руки, але мріють повернутися додому. Воїн дивиться і вірить, що ти його врятуєш, а ти знаєш, що не можеш підвести його”, — наголошує пан Олексій.
За словами чоловіка, життя у містах на передовій зовсім інше, сіре:
“Там все по-іншому: трава не росте, а якщо десь і є, то не зелена, дерева “брудні”, все зламане з прильотами. Люди, які залишилися, всі понурі, не дивляться навіть одне на одного. Там все не так, як у нас. Тільки ти туди приїжджаєш, тобі відразу хочеться повернутися, ти розумієш, що це не твоє і відсторонюєш це все”.
Капітан медичної служби радить військовим:
- Розвантаження знизити аж до малого таза та підсилити кевларовими вставками, оскільки туди попадає багато уламків. Виглядатиме це, можливо, смішно, але на фронті це цінується, як додатковий захист.
- Військовим треба провести інструктаж й навчання з накладання турнікета, оскільки зараз часто трапляються турнікетні синдроми.
Довідково: Посттурнікетний синдром — хвороба, яка виникає в результаті тривалого стиснення кінцівки й перекриття подачі крові в неї.
Протягом шести годин нерви тканини ще зберігають свою життєздатність, а опісля відмирають судинно-нервові пучки мʼязів і тоді є ризик, що кінцівка мертва. Лікар наголошує на тому, що турнікет потрібно попускати хоча б кожні пів години на кілька хвилин. Під час обстрілів поранених вивозять іноді через 8-9 годин і військовим, які не знають, як працювати з турнікетом, доводиться ампутувати кінцівку. В окопах лікарів немає, тому воїни повинні знати, коли потрібен турнікет, і що робити з сильною кровотечею.
Наостанок бойовий медик наголошує, що лікарі на “нулі” втомлюються і фізично, і морально, і їх теж треба змінювати.