За віконцем затишного помешкання біло. Земля укрита снігом. Серед океану, що здається сірим, величіє гостра скеля, вкрита льодом. Вона закриває шлях сонячних променів, яких сьогодні бракує – хмарно. Спокій. Здається, мерзлота зупинила час. По інший бік, у теплій і невеличкій кімнаті, працює Іванна Котурбаш. Вона демонструє нам через камеру планшета краєвид Антарктиди. Черкащанка – членкиня 29-ї Української антарктичної експедиції, й упродовж року працюватиме на антарктичній дослідницькій станції “Академік Вернадський”. Це друга експедиція, коли в команду відібрали чотири жінки. Професіоналізм і фізична підготовка українок лише підтверджували те, що їм під силу навіть зимівля на холодному материку.
“18000” розповідає про лікарку Канівського центру первинної медико-санітарної допомоги, яка розвиваючи медицину на Черкащині, ризикнула поїхати в Антарктиду. Про її підготовку до поїздки, що тривала близько 10 днів, про нічні і денні чергування на станції “Академік Вернадський”, знайомство з пінгвінами, морськими котиками і китами – далі в матеріалі.
“Мій обов’язок – контроль здоров’я людей”
У розпорядженні лікарки на станції “Вернадський” два кабінети. Обидва невеликі, але вщент заповнені апаратурою і ліками. Їх має вистачити на всю зимівлю. Доставити необхідне сюди вкрай важко, хоча можливо з туристами чи з сезонниками. В одному з кабінетів Іванна Котурбаш перебуває зараз. На вхідних дверях – табличка з написом “Surgery” (у перекладі – хірургія).
– При вході стоїть УЗД-апарат, далі – дефібрилятори. Ось хірургічні костюми про всяк випадок. Це ліжко для пацієнтів. У цьому ящичку є різні засоби, наприклад, від переохолодження, бинти. На робочому місці – комп’ютер, – описує свій кабінет пані Іванна. – На полиці – апаратура, яку я постійно використовую: жиромір (для визначення відсоткового вмісту жиру в організмі), отоскопи (для обстеження органів слуху), ЕКГ-апарати. Вони потрібні для щомісячних обстежень членів експедиції. Нижче – робоча зона, є лампа. Далі сухожарова шафа, в якій лежать продезінфіковані інструменти. На шафі – медикаменти для невідкладного випадку. Хірургічний стіл – на горищі, його можна зняти за необхідності.
Поряд із цим кабінетом є ще одна кімната, вона здається ще меншою і має назву на дверях – “Dental”. У центрі – розкладене стоматологічне крісло, поряд – стоматологічна установка. На вході в кабінет стоїть рентген установка, невеликий холодильник для ліків. Ще є електроенцефалограф, який потрібен для обстежень мозку. Також є кисневі концентратори, тут же свинцеві халати для рентгенівського апарата.
– У кожного з команди є технічне завдання, яке ми повинні виконати за час перебування в Антарктиді. Мій обов’язок – контроль здоров’я людей. Я виконую обстеження, які зобов’язана надати Національному антарктичному науковому центру. Наприклад, беру аналіз крові з подальшою заморозкою або центрифугацією і отриманням сироватки. Так моніторю стан зимівників, наскільки перебування тут впливає на їхній стан здоров’я. Нас попереджали, що тут умови, наближені до екстремальних. Тому ми усвідомлюємо, що зміни будуть, але які саме, спрогнозувати важко, бо тільки досліджуємо це, – пояснює лікарка.
Фото Іванни Котурбаш
Кожен із членів експедиції виконує не лише свої прямі обов’язки, а й, наприклад, заміняє кухаря один раз на тиждень та заступає на нічні чергування.
– Під час нічних обходів черговий має пройтися по всіх допоміжних будівлях станції. Вона нагадує маленьке автономне містечко. У нас є свої генератори, які виробляють електроенергію, є опріснювач, який очищає воду від зайвої солі, тоді її можна використовувати для технічних потреб, пиття та приготування їжі. Також ми перевіряємо наші підсобні приміщення, зокрема, склади або компактерну, де зберігаємо сміття. Це робимо, зокрема, з метою безпеки, тому що будівля – дерев’яна, відповідно, легкозаймиста, – пояснює Іванна Котурбаш.
Окрім технічних приміщень, на території станції є невелика церква. Поряд із нею той самий відомий зі світлин дороговказ. По інший бік – дизельна, в якій розміщені генератори, паливний бак із топливом.
“Пишаюся своїм медзакладом”, – сімейна лікарка з Канева
Іванна Котурбаш – черкащанка, родом із Канева. Вона з дитинства мріяла стати лікаркою. Тому подорослішавши, вже знала, яким буде її шлях.
– Певний час я проводила в дідуся й бабусі. Дідусь дуже любив бібліотеку, читав багато книг. Мені теж сподобалася одна з них – це була зоологія. Як дитині, мені було цікаво розглядати картинки. І я з дитинства думала, що стану ветеринаром. Але коли в школі познайомилася з біологією, зрозуміла важливість професії лікаря, – розповідає канівчанка.
Навчання, переїздів на нові робочі місця пані Іванна не боялася, а навпаки залюбки погоджувалася. Вона й досі любить досліджувати щось нове.
– Я мріяла бути інфекціоністкою. Спершу отримала розподіл у Смілу, але там не знайшлося місця. Тому, слідуючи за мрією, погодилася працювати в Драбові. Мені багато говорили, що треба їхати у великі міста, але для мене відстань не грає ролі. Тут працювала під час інтернатури і це була досить хороша практика. Тому що, коли ти працюєш в районному центрі, лікарів у цьому закладі може бути менше. І найбільшу цінність, яку я отримала тут, це вміння брати відповідальність, – зізнається Іванна Котурбаш.
Фото Іванни Котурбаш
Пізніше, з осені 2020-го, дівчина повернулася працювати додому. У Канівському центрі первинної медико-санітарної допомоги була терапевткою та завідувачкою відділення. Також Іванна разом із командою Червоного Хреста відвідувала села найближчих громад і надавала медичну допомогу місцевим. Окрім роботи, Іванна постійно навчалася і використовувала нові знання – впроваджувала зміни в своєму закладі.
– Тренінги, конференції – це вихід із зони комфорту, ти починаєш мислити інакше. Коли ти працюєш лікарем, у тебе формується “тунельний зір”, це ніби однонаправлена спеціальність, – каже канівчанка. – А в 2021-му я потрапила в Азовську школу сімейного лікаря, яка була тоді ще в неокупованому Бердянську. Це було середовище людей, які говорили про профілактику, вакцинацію, харчування, і я зрозуміла, що хочу бути серед них. Там нас, сімейних лікарів, вчили серцево-легеневої реанімації, як користуватися УЗД-апаратом в діагностиці саме сімейного лікаря. Нам пояснили, що ми можемо працювати абсолютно з усім, тому що сімейний лікар – це лікар сім’ї.
Так у канівській поліклініці з’явилися навчання для лікарів і медсестер. Їх можна відвідувати за бажанням. Тут же раз на місяць удосконалюють свої вміння лікарі й фельдшери з сіл. Із часом запровадили тренінги від психолога та з адміністративної діяльності для персоналу поліклініки. У медиків з’явилася можливість відвідувати і книжковий клуб. Уже для іншої аудиторії – відвідувачів Інституту третього віку, Іванна запровадила факультет здоров’я.
– Ми в закладі зрозуміли, що людям часто бракує інформації в профілактиці захворювань, але дати її за 15 хвилин прийому нереально. Тому іще запровадили на радіо “Медичний вісник”, – розповідає Іванна Котурбаш. – Найкраще – це зараз бачити, що без мене все продовжує працювати. Лікарі ходять на ефіри, діляться інформацією, самі тренуються говорити. Іноді бувало, що до нас приходили пацієнти перевіритися, бо почули заклик у програмі на радіо. Коли я зараз спостерігаю за своїм закладом, то пишаюся ним.
Фото Іванни Котурбаш
“Мої документи підтвердили з першої спроби”, – Іванна Котурбаш про відбір в експедицію
Канівчанка не мріяла раніше про Антарктиду: в цю експедицію потрібний один лікар. Вона планувала в майбутньому подорож із чоловіком, який також за професією лікар, до азійських або тропічних країн. Але ситуацію змінила російсько-українська війна. Чоловік Іванни – військовий анестезіолог, тому вона вирішила прийняти подарунок долі.
– Чоловік надіслав інформацію, що триває відбір в експедицію до Антарктиди, і запитав, чи подаюся. Я відразу не була певна, треба було зважити те, що від мене хочуть. І там такий страшезний перелік був, лікар мав робити все: від малих хірургічних операцій до стоматології і травматології. І я кажу чоловіку, що там високі вимоги, а він запевнив, що в мене позаду безліч тренінгів і я вже натренована. Тому погодилася з ним і подалася. Вже з часом ми з’ясували, що чоловік не читав вимог, а як побачив, теж здивувався запитам і його впевненість у тому, чи треба їхати, дещо знизилася, – сміється дівчина. – Мої документи підтвердили з першої спроби і викликали на співбесіду.
Співбесіда тривала близько чотирьох годин. Іванна спілкувалася з членами комісії, потім була розмова з психологом, опісля – аналізи: генетичні, імунологічні. У результаті, крім канівчанки, відібрали ще одну лікарку.
Фото Національного антарктичного наукового центру
У цей час Іванна Котурбаш продовжувала працювати в канівській поліклініці, паралельно брала уроки у знайомих стоматологів у Черкасах, відвідала стажування з травматології та психології в Німеччині. Так склалося, що ці знання потрібні були не лише для роботи, а й для експедиції. Повернувшись із-за кордону, долучилася до двотижневих зборів, де вперше познайомилася з майбутніми колегами-зимівниками. Комісія антарктичного наукового центру формувала дві групи: одну, що точно відправлять на білий континент, іншу – резервну. Однак під час зборів не було відомо, для кого випаде щасливий квиток.
– Знайомство важливе, потрібно зрозуміти, чи комфортно тобі з цими людьми, чи будеш із ними працювати. Якщо відчуваєш, що щось не так, то на цьому етапі можна відмовитися. Потім нас знайомили з процесами, що відбуваються на станції. Вони стосуються довкілля. Наприклад, сюди заборонено привозити щось “чуже” і так само звідси нічого не можна вивезти. Також, крім біологів, ніхто не може заходити на певні території. Лише в них є спеціальний дозвіл на вилучення, наприклад, мохів. У нас були навчальні блоки про дослідження, тому що ти маєш розуміти, що роблять інші: на станції робота кипить, але мало хто про це знає. Деякі дослідження виконують безперервно десятиліттями, – пояснює Іванна Котурбаш.
Під час зборів зимівники розглядали помилки своїх колег, вивчали правила техніки безпеки, вчилися взаємодіяти. Попереду в Іванни було кількамісячне очікування результатів.
Також читайте: “Віддала себе війні й поезії”: черкащанка присвятила збірку полеглому татові й відкрила волонтерський фонд на його честь
Автобусом, літаком і криголамом: як дістатися до Антарктиди
Підтвердження Іванні Котурбаш надійшло 12 лютого 2024 року. Так, вона серед 14-ти тих, хто вирушає в Антарктиду. Пригода для 29-ї Української антарктичної експедиції почалася на початку березня.
– Ми виїхали з Києва автобусом, прямували до Польщі. Далі літаком дісталися Франції, а потім був трансконтинентальний переліт до Чилі в Сантьяго, що став найдовшим і тривав 13 годин. Майже весь час в ілюмінаторі була темрява. Потім – переліт до Пунта-Аренас на південь материка, – пригадує лікарка. – Потім ми пересіли на борт судна льодового класу “Ноосфера”. Судно хоч і збудували давно, але воно в хорошому стані. Переїзд був комфортний, хоч і тривав п’ять-шість днів. Команда – привітна, на судні був спортивний зал, нам проводили екскурсії, також для нас організовували тренінги на випадок надзвичайної ситуації.
Фото Іванни Котурбаш
Дорога від України до антарктичної дослідницької станції зайняла близько 10 днів. Напевно, за її “важкість” відповідав лише багаж, якого в кожного члена експедиції було до 50 кілограмів.
– У мене були два баули до 23 кілограмів. Окрім них, ми несли по одному станційному – йдеться про необхідне обладнання, що потрібно було перевезти, – пояснює Іванна Котурбаш. – В аеропортах нас перевіряли, чи не веземо чогось забороненого в Антарктику. Чай, наприклад, я взяла в оригінальній упаковці, а ще краще, щоб вона була прозора, щоб можна було порівняти склад із інформацією на етикетці. Якщо знайшли б щось незрозуміле, в кращому випадку конфіскували б, а в гіршому – довелося б платити штраф.
Перед поїздкою зимівники отримали рекомендований лист речей в експедицію. Частину з них забезпечив антарктичний центр: верхній одяг, чоботи, шкарпетки, термобілизну, окуляри. Канівчанка каже, що з найважливішого взяла з собою техніку, щоб був зв’язок, із незвичайного для самої себе – вишивку.
– Люблю читати, тому привезла з собою електронну книгу. А ще зробила собі виклик і взяла вишивку. Раніше цим ніколи не займалася, втім буду вишивати сорочку. І моя бригада з Червоного Хреста подарувала мені в дорогу заготовку вишивки. Тому коли є вільний час, вишиваю український герб, – розповідає Іванна.
Усі поряд: кити, мартини, морські котики й слони, пінгвіни
Графік роботи в зимівників ненормований. Дехто відстежує потрібні показники за чітким графіком, навіть уночі, інші можуть планувати зайнятість залежно від погоди. Крім роботи на станції, члени експедиції постійно виїжджають в океан чи на сусідні острови.
– Виїзди – це класно. Ми сідаємо в моторні човни і вирушаємо: ловити рибу для досліджень, відібрати фітопланктон, взяти зразки води, спостерігати за тваринами. Якщо немає своєї нагальної роботи, то я з радістю поїду з колегами. Буває, що вони самі звертаються за допомогою, – розповідає Іванна Котурбаш. – Нас попереджали, що тут графік не буде нормований, наприклад, з 08:00 до 17:00. Ні, ти працюєш насправді постійно.
Так нещодавно лікарка під час виїзду вчилася керувати човном. Робота не з легких, потрібно втримати важкий мотор і рукою спрямовувати судно. Такі навички теж потрібні, щоб у важливий момент допомогти команді.
– Учора ми бачили китів. Біологи роблять їхні фото для ідентифікації та додають їх у міжнародну базу даних. Кити – красиві, перше, що ти бачиш – це плавник, і сподіваєшся, що побачиш цього велетня. Також тут багато різноманітних птахів, наприклад, зустрічали домініканських мартинів. Бачили морських котиків, косаток, морських слонів, леопарди плавають біля нас. Усі тварини по-своєму особливі, вони зовсім неагресивні: можуть побурчати, що ти поряд із ними, але не нападають, бо їх ніхто не провокує, – пояснює канівчанка.
Фото Національного антарктичного наукового центру
Поряд зі станцією на крижині гуртувалися пінгвіни. За ними можна було спостерігати постійно. Нині вони відпливли далі. Повернуться, коли настане весна в Антарктиді, а в нас, в Україні, початок осені.
– Коли вперше заїхали в полярні води, пам’ятаю яскравий спогад – пінгвіни. Вони цікаво вистрибують із води. Спочатку не збагнула, що відбувається. Потім взяла бінокль і зрозуміла, що то не риба, а пінгвіни, – пригадує Іванна Котурбаш.
Члени експедиції можуть прогулюватися й островом, де розташована станція. На ньому є льодовик, що з кожним роком стає все більшим, його називають “купол”. Сюди часто ходять метеорологи і геофізики для досліджень. Але будь-хто з команди, записавши свій маршрут на дошці біля виходу зі станції, може туди піти. Лише на край льодовика виходити не можна, щоб не провалитися. Для безпечної прогулянки достатньо дотримуватися позначок на снігу.
Там, де “холодно і водночас так добре”
Безпечною місциною на весь рік для членів експедиції залишається станція “Академік Вернадський”, напевно, її можна назвати головною. Місце, де всі живуть, працюють і відпочивають. На першому поверсі біля входу – кімната “Assembly Point” (точка збору). Тут зберігають необхідне: верхній одяг, мішки з чистими і запасними костюмами, взуттям, медикаментами, є дошка, де фіксують своє місце перебування та час зимівники, монітори, на яких відображені погодні показники. Далі по коридору – технічні та офісні приміщення, сушарка, туалети, кабінети. Можна піднятися драбиною на другий поверх у кімнату нічного чергового. А на поверсі далі – кубрики. Це кімнати, де члени експедиції сплять.
– Кубрики маленькі, вони схожі на купе. Зараз ми живемо тут удвох, хоча місця є для чотирьох. Ще є невеликі шафи. Хлопці почепили на двері дзеркало, – розповідає пані Іванна.
Коридори станції пофарбовані в теплі й спокійні: бежевий, жовтий і зелений, особливістю цього місця є різноманітні чорно-білі й кольорові світлини. Є такі, що залишилися від британців, коли вони в 1996-му передавали станцію українцям. Поряд із кабінетом командира – кімната-музей. Тут зберігають старі британські книги, деякі історичні апарати, що вже “пішли на пенсію”.
На другий поверх ведуть сходи. Їх на стінах супроводжують фотографії абсолютно з усіх експедицій. Між ними – різноманітні емблеми.
– Тут у нас велика кухня і вихід у простору кімнату, де ми збираємося обідати і вечеряти. Столи виставляємо, сідаємо на свої місця по колу, які обрали першого дня. Є простір, щоб зробити собі каву чи чай, перекусити, – каже Іванна Котурбаш.
Фото з фейсбук-сторінки 29-ої Української антарктичної експедиції
На стінах – телевізор, велика карта та прапор України. Далі вхід у бар зі стилізованою вивіскою “Фарадей”. Тут стійка, як у справжньому барі, є більярд і дартс, програвач із пластинками. Далі вхід у невелику за розміром, але багату на книги бібліотеку. На стільці – гітара.
– Збираємося тут на книжковий клуб. Нас із чотирнадцяти було п’ятеро, але розмова вдалася. Говорили майже дві години, дізналися більше одне про одного, – захопливо розповідає канівчанка.
Зараз у барі спокійно, лише ми з Іванною Котурбаш. Тут завершується наша екскурсія по станції. За вікном – кілька невеликих будівель, помітні чорні дроти в повітрі, що з’єднують між собою різні установки й вишку. Цей клаптик цивілізації огортають могутні льодовики, верхівки яких застрягли в сизих хмарах.
– Тут холодно і водночас так добре – спокійно. Якщо в інших місцях люди насолоджуються природою, зеленню, то тут спокоєм. Це те, мабуть, чого не вистачало. Цікавий стан, дуже незвичний. Відчуваю, що зараз я там, де маю бути, – каже наостанок пані Іванна.
Фото з фейсбук-сторінки 29-ої Української антарктичної експедиції
Матеріал створено у партнерстві з Волинським пресклубом
Також читайте: “Не думала, що надихатиму інших”, – автоспортсменка Тетяна Лавренко з Черкас.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами