15.3 C
Cherkasy
Неділя, 26 Травня, 2024

“Війна не відпустить. Це назавжди”, – ветеран із Черкас, який знайшов себе у спорті після ампутації

Популярне

Історія ветерана Олександра Линника

Невисокий чоловік років сорока, середньої статури, з короткою стрижкою впевнено йде назустріч. На ньому футболка кольору хакі з логотипом Азову, чорні шорти, які не приховують протез на правій нозі, в руках – милиця. Це Олександр Линник – ветеран російсько-української війни. Каже, що дещо хвилюється перед інтерв’ю, але його низький тембр і тихий голос дає зрозуміти, що розмова буде щирою.

Вона про повернення з-за кордону на війну, перевірку поліцією та Службою безпеки, про захист Київщини і вступ до 3-ої ОШБр, бої біля Бахмута, а ще втрату кінцівки, евакуацію з “нуля” під прицілом російських дронів, 17 операцій і протезування. Останнє змогло повернути ветерана до активного життя. Нині Олександр готується до відбору на Ігри Нескорених, тренуючись у трьох дисциплінах.

Німець чи Берлін?

Олександра Линника у воєнному житті знають як Німця і Берліна. Історія його першого позивного починається в Польщі, де він три роки працював до повномасштабного вторгнення. Чоловік збирав замовлення у складі відомого бренду одягу та взуття “Zara”.

– Коли працював, у мене була красива спортивна кофта з німецьким прапором на комірі. Тому й прозвали Німець. А потім, потрапивши на війну, всі обирали собі позивні. Хтось залишав прізвиська з дитинства, інші брали похідні від прізвища, – розповідає захисник. – Коли потрапив у 3-ю штурмову, там до мене був Німець. Він воював ще з АТО, давно мав такий позивний. Тому я переобрав свій на Берлін, столицю Німеччини.

Олександр Линник у касці

Попри те, що Олександр знайшов роботу за кордоном, слідкував за ситуацією в Україні. З дитинства цікавився історією, читав книги зі шкільної програми наперед. Каже, розумів, що росіяни зовсім не брати українцям, а вторгнення – неминуче.

– Події Майдану розцінював, як “ляпас” за те, що ми вирішили відділитися від росії після розпаду Союзу. Розумів, що після Криму й Донбасу на певний час усе затихне, вони наберуться сил, подивляться на нашу реакцію і підуть великою війною. Коли почали стягувати війська до кордону з Білоруссю, на Донбасі, знав, що буде війна. Звичайно, відкладав ці думки. Сподівався, що питання вирішать, наприклад, переговорами, – каже Олександр Линник.

Звістку про повномасштабне вторгнення росії в Україну чоловік почув телефоном. Він спав після робочої зміни, коли зателефонувала Катерина, вже дружина ветерана. Вони працювали в Польщі разом, але у різні зміни. Вранці 24 лютого дівчина саме завершила свою.

ТЦК, поліція та СБУ: нелегкий шлях Олександра Линника у добробат

Через три дні, 27 лютого 2022-го, Німець уже повернувся в Україну, на війну. Катерина ж, попри поради Олександра залишитися за кордоном, приїхала додому, на Черкащину, за пів року.

– Ми з другом, дядь Сашею, позивний “Борода”, за декілька днів до вторгнення думали, що робити, якщо почнеться. Вирішили, що треба їхати: ми ж українці, хоч і в Польщі. На роботі нас не хотіли відпускати, вважали хорошими працівниками. Не знаю, які були перші години вторгнення в Україні, а в Польщі транслювали приречену картинку. Думали, що в нас нуль шансів. Ну, й поїхали, – розповідає Олександр Линник.

У той день кордон у бік України чоловіки перетинали утрьох: Олександр, дядь Саша і незнайомець, який теж їхав захищати Батьківщину. Водночас за місце у зворотному напрямку могли штурхатися і навіть битися. Тоді на виїзд із України стояла черга з автівок кілометрів 30-ть.

– Було багато чоловіків. Ми не розуміли, чому, куди вони тікають. Ми були трішки шоковані, що так мало людей повертається. Дивимося ми на це, запитую дядь Сашу, хто ж воювати буде? А він мені каже: “Країна очищується”.

Німець (Берлін) і Борода

Приїхавши у Львів, чоловіки пішли у місцевий ТЦК, але на той момент їм відмовили. Потім друзів ледь не сплутали з диверсантами. Їх перевіряли в поліції та СБУ. Не знайшовши загрози, чоловіків відправили у Київ у добробат ОУН. Тоді вже тривали бої в районі Броварів і Гостомеля.

Олександр Линник не мав бойового досвіду, однак раніше служив в армії та свого часу був командиром взводу полка міліції спеціального призначення. Навички поводження зі зброєю у нього були. Чоловік хотів потрапити у добровольче формування ще в 2014-му. Тоді на Майдані стояв намет, де збирали охочих воювати.

– Я стояв у черзі, вона була довгою. Коли пішов дощ, усі розбіглися, і я нікуди не потрапив. Зараз соромно, що не пішов в АТО. Страх переборов і була надія, що все вирішиться. А 27 лютого вже розумів, що це жорстока війна і вона надовго. Хоча страх був і їхати на війну – це рішення важке, – констатує воїн.

Перший “нуль”, перше поранення і перші втрати

Після недовгої підготовки, на яку тоді не було часу, Олександр із товаришем поїхали на свій перший “нуль”. Він був біля Козаровичів, ірпінської дамби. По праву сторону від них бився Азов за Мощун. Тоді Олександр Линник отримав своє перше поранення.

– Міна потрапила в кут майже розваленого будинку й уламки рикошетом влучили в коліно. Легке поранення, трішки зачепило, але ходити не міг. У київському госпіталі зробили рентген, прооперували. Трішки “повалявся” на базі ОУН і знову в стрій, – розповідає захисник.

Воїн Линник біля ірпінської дамби

Далі розповідь затягується, паузи між словами Олександра все довші. Пригадує важкі бої на кордоні Донецької і Запорізької областей, де Велика Новосілка і село, як уточнює воїн, “з веселою назвою” – Нескучне. Воно могло переходити від українців до росіян протягом тижня більше п’яти разів.

– Там були втрати перших побратимів. У Києві зробили мурал на весь будинок, на ньому зображений боєць у тіні з котиком. Я витягнув його тіло з поля бою. Були перші втрати… – Олександр опустив голову і його погляд загубився в спогадах.

Воїн пригадує, що попри початок війни, службу в добробаті офіційно неоформленим, без зарплат, проблем із боєкомплектом не було. Каже, що за всю війну носив не менше, ніж шість магазинів для патронів. Із іншим необхідним спочатку допомагали волонтери.

Мурал воїн із котиком Київ

Фото: БЖ

Безкінечні штурми і хвилини відпочинку: “Спиш і пригинаєшся, коли летить”

У серпні 2022 року Олександр Линник потрапив у протитанковий батальйон 3-ої ОШБр. Попередньо довелося пройти відбір: були різні навантаження, кроси. Проте тоді випробування було схоже більше на злагодження перед новим виїздом, було не таке суворе, як нині.

– Кліщіївка, Іванівське біля Бахмута. Напрямок був жорсткий. Між нашими і позиціями росіян в пікові зіткнення було до 30-ти метрів. Прямий контакт, безкінечні штурми. За Кліщіївку, напевно, були найбільш жорсткі бої, в яких я брав участь. Щільний вогонь, безперервний. Для мене було великим здивування, звідки в них стільки БК, що постійно тривав вогонь: артилерійський, мінометний. Танки періодично брали участь, – розповідає Берлін.

Українські захисники після першого бою за Бахмут

У таких боях спати майже не вдавалося, до того ж прийшов грудень, холодно. Найдовше без сну Олександр був 2,5 доби. Каже, спати не хотілося: свою справу робили й адреналін, і енергетики. Моментами, коли було надто важко, очі можна було заплющити на 20 хвилин. Але сном це не назвеш: “Чуєш кожний вихід і приліт. Спиш і пригинаєшся, коли летить”.

– Найбільше враження про ті бої – це наша єдність. З якою самовіддачею йшли хлопці у бій, як підтримували один одного. Звичайно, прямий контакт – це таке враження, що не забудеш. Моменти поранення. Там же я втратив…, – Олександр замовк. Його очі, в яких до цього відбивався колір неба, стали мокрі. Попросив секунду почекати. – Товариша втратив, з яким приїхав із Польщі. Бороду. Ми весь шлях пройшли разом. Я раніше затрьохсотився, а він майже там же через два місяці загинув у бою.

У Бахмуті 3-тя штурмова, як каже Олександр Линник, почала здобувати свою славу. Підрозділ обороняв місто до середини 2023-го, але вже без Берліна.

Евакуація під прицілом танка, під мінами і дронами на розбитому “течику”

Поранення Олександр отримав у січні 2023 року. Це було перед Іванівським, західніше Бахмута. Впродовж двох днів наші захисники тримали штурми, працювала ворожа артилерія, танк. Коли його знищили, росіяни почали обстрілювати з мінометів і СПГ (протитанковий гранатомет – ред.). Тоді було багато трьохсотих серед наших.

– Навіть не можу точно сказати, що саме, бо летіло все і безперервно. Прилетіло метрах у трьох від мене. Поруч впав побратим із позивним “Малиш”. Тоді він був наймолодший у взводі, помер дорогою у Дніпро. Я отримав п’ять поранень: у дві ноги та грудну клітину, – каже Берлін.

Після поранення з Олександром був “Дим”, побратим. Ветеран каже, що надавати медичну допомогу у 3-ій штурмовій навчали всіх постійно, навіть між боями.

– Наклав мені турнікети, здається, три. Тут теж було здорове поранення, – Олександр показує на ліву ногу. – Нашу евакуаційну машину не пускав ще один танк. Мене треба було дотягти до дороги. Діма “Дим” врятував мені життя.

Берлін і Дим

Поки чекали будь-яку евакуацію, воїн був у свідомості, “Дим” підтримував із ним розмову. Говорили про дружин, про те, як краще змінити позицію, щоб сховатися від росіян. Вони лежали, а зверху повітря сікли міни: ворожі дрони бачили, як рятували Берліна. Вже з часом “Дим” пригадав Олександру, як він постійно просив зняти турнікети: “Це, мабуть, найболючіше, що може бути”.

– Їхали вздовж “нуля” хлопці з суміжного підрозділу на розбитому мінівені Т4. Зупинилися, закинули нас і пролунав такий армійський жарт. Водій “течика” каже: “Тільки помив машину, знову все кров’ю залили”.

Олександр Линник потрапив у Часів Яр і там уже знепритомнів.

Також читайте: Борець по життю. Історія черкасця, якого не зламали ні війна, ні поранення.

“Я місяці три боявся туди глянути”, – Олександр Линник про поранення

Повернувся воїн до свідомості в швидкій дорогою у Дніпро, а потім знову зомлів і опритомнів на операційному столі.

– Лікарі стояли й думали, що робити з лівою ногою, чи залишати. На ній було поранення більше, ніж на правій, але кістка ціла. Я місяці три боявся туди глянути. Тоді в операційній просив залишити мені другу ногу, розумів, що правої вже немає. Лікарі відразу нічого не обіцяли, але боролися. Велике дякую всім, тиждень боролися за ногу і таки зберегли, – каже Олександр Линник.

Шеврон 3-ої штурмової в крові

Із січня 2023-го захисник пережив 17 операцій, але ще п’ять уламків залишаються в нозі. Їх видаляти небезпечно для життя. Пройти шлях лікування до реабілітації чоловіку допомогла дружина – Катерина. Вони одружилися в листопаді 2022-го. Олександр родом із Чернігівщини, але подружжя вирішило жити в Черкасах, на малій Батьківщині дівчини. Вона не в білій, але красивій, як каже чоловік, зеленій сукні, а він у формі – такий шлюб “за годину” для військових. Головним – оформити статус.

– Я одразу не знав, як говорити дружині, що втратив ногу, боявся. Але наважився, взяв телефон у лікарів, бо свій залишився на передовій, і зателефонував, – пригадує воїн. – Катерина приїхала через три дні і була зі мною все лікування, щодня.

Щойно став на протез, затанцював

Із лікарні Дніпра Олександр Линник потрапив у Київ, потім була реампутація. З Києва дорога вела у Львів, далі у Чернівецьку область, а звідти знову в столицю у приватну клініку “Адоніс”. Сюди воїн потрапив завдяки патронатній службі “Янголи Азову”. Тут тривала реабілітація і підготовка до військово-лікарської комісії.

Перші думки про протезування з’явилися у ветерана, ще коли потрапив у центральний госпіталь Києва, через кілька місяців після поранення.

– Прийшов представник протезувального центру, приніс буклетики, розповідав, що з протезуванням життя продовжується. Тоді в палаті лежали всі хлопці з важкими пораненнями і ми так переглянулися з недовірою до всього цього. А потім з’ясувалося, що цей представник на двох протезах, приїхав на автомобілі з ручним управлінням. Коли він показав, що все можливо, промайнула думка, що зможу повернутися на фронт. Хлопці ж воюють з ампутаціями. Проте на ВЛК сказали, що це неможливо: ліва нога слабка, на правій – протез, – розповідає Олександр.

Першим крокам навіть на навчальних протезах він був настільки радий, що затанцював. Каже, стати на протез було “дуже важко, але дуже круто”.

– Я до цього бачив людей на протезах. Співчував, думав, що їм важко. А от довелося й самому спробувати. Але нормально, вже звик. Якби нога була здорова, я із задоволенням повернувся б у 3-ю ОШБр. Розумію, що не можна там бути тягарем для побратимів. До нуля ще потрібно дійти і вийти з нього теж треба, – каже Олександр Линник.

“Ми навіть не зробили чогось такого, що решта не може”

Щойно ветеран звик до протезу, ще в клініці, де тривала реабілітація, пішов у спортзал. Нині у нього настільки щільний графік, що вільного часу майже немає. Застаємо Олександра між тренуваннями на черкаському стадіоні. Він займається футболом і стрільбою з лука, і волейболом. Футбол – це захоплення з дитинства, він – фанат київського “Динамо”.

– Права “педаль” залишилася десь під Бахмутом, а лівою граю гірше, ніж міг би. Розумію, що тут треба постаратися, щоб стати основним гравцем. А з волейболу і лука я їду на відбір Ігор Нескорених разом із МСК “Дніпро”. Вони нас підготували, поїдемо боротися. Хоча поцілити з лука важче, ніж з автомата, – усміхнено говорить Олександр.

Олександр Линник у спортзалі МСК "Дніпро"

Воїн відвідує Черкаський реабілітаційний центр, що на центральному стадіоні. Вважає, що спортивні заняття допомагають соціалізуватися, полегшують процес повернення у цивільне життя після війни.

– Тут ми займаємося з ветеранами, з іншими спортсменами, спілкуємося з персоналом, – розповідає Олександр Линник. – Головне – не висловлювати співчуття, жаліти. Ми такі ж, як всі інші, ми навіть не зробили чогось такого, що решта не може.

До подяки за захист країни, українців, ветеран ставиться спокійно. Каже, що, мабуть, і сам дякував би. Теплі слова переважно чує від дітей і жінок, юнаків. Старші чоловіки ховають очі.

За місяць Олександр святкуватиме свої 45. У його планах не лише участь в Іграх Нескорених, а й відкриття бізнесу, корисного для держави.

– Є школа грантової майстерності, де нас готують до отримання гранту для бізнесу. Маю кілька ідей. Одна з них дещо фантастична, але хотілося б відкрити навчальний центр, де був би страйкбол, дронові траси. Це було б корисно для держави, хоча затратно, – міркує Олександр Линник. – Війна, думаю, не відпустить того, хто там був. Це назавжди.

Протез ветерана війни

Нагадаємо, “18000” створили спецпроєкт “Незламні”. Це історії 10 військовослужбовців, які були поранені під час бойових дій, наслідком чого стала ампутація.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win

Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами

ТОП новини

2 1 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

Останні новини