“Я народила доброго хлопчика, а він уже сам зробив себе Героєм”: історія військового з Черкас, який трагічно загинув у Оленівці (ФОТО, ВІДЕО)
Усі, хто розповідають про “Білотура”, завжди говорять з посмішкою на обличчі. Він для всіх був надзвичайно світлим й щирим, вмів підтримати, допомогти, розвеселити жартом. У серці кожного посіяв добро й тепло. Любив свою Батьківщину й палко хотів побудувати для неї світле майбутнє.
Дмитро Букарьов народився 19 квітня 1971 року в місті Хмельницький. У 1973 році його родина переїхала до Черкас, де хлопець закінчив загальноосвітню школу №11. Опісля, за направленням Черкаського приладобудівного заводу, він поїхав навчатися в Балтійський державний технічний університет, що знаходився в місті санкт-петербург й закінчив військово-морську кафедру. Після здобуття освіти, Дмитро в 1995 році повернувся в Черкаси. Працював інженером-конструктором на “Фотоприладі”, згодом у контррозвідці Служби Безпеки України в Черкасах та Умані й отримав звання майора. Певний час працював журналістом. У 2014 році, коли рф здійснила вороже вторгнення на територію України, чоловік став добровольцем та приєднався до лав Збройних Сил України. За роки відданої служби Батьківщині він став заступником командира полку “Азов”. Разом із побратимами у 2022 році “Білотур” (саме такий позивний у Дмитра Букарьова) тримав оборону Маріуполя й “Азовсталі” 86 днів, проте згодом, за наказом військового командування, здався в полон.
У ніч на 29 липня 2022 року жорстокий ворог здійснив жахливий теракт по колонії в Оленівці, де тоді перебували українські військовополонені. На жаль, серед відважних захисників, вбитих росією, був і Дмитро Букарьов…
Рідні й близькі Героя досі не можуть оговтатися й повірити в те, що Дмитро загинув. Вони розуміють, що фізично його вже немає, проте завжди відчувають, що він десь поряд на духовному рівні й це дозволяє їм заповнити внутрішню порожнечу.
“Із дитинства його улюбленими фразами були — “я сам”, “я чоловік”
Зі сльозами на очах мама Дмитра Лариса Букарьова розповідає, що її син з раннього дитинства любив природу, людей, життя й був веселим, оптимістичним, обожнював жартувати й завжди посміхався.
Коли маленькому Дмитрику було лише два-три роки, його улюбленими фразами вже були — “я сам”, “я чоловік”.
“Узимку бувало так, що ми йшли гуляти й забували вдома рукавички сина. Я завжди йому пропонувала одягати мої, аби він не змерз, проте Діма завжди говорив: “ні, не треба, я чоловік”, — пригадує мама.
Саме таким самостійним й відповідальним він був і в дорослому житті, продовжуючи надихати оптимізмом своїх рідних навіть тоді, коли був на війні. Кожного разу, коли рідні хвилювалися за безпеку Дмитра, він завжди нагадував, що його прадіди й діди також були колись на війні, проте всі повернулися додому живими. Ці слова заспокоювали сім’ю, тому вони ніколи не могли й подумати про те, що їх може торкнутися страшне горе й Дмитро більше ніколи не повернеться додому живим.
“Для нас це дуже важка втрата й глибока рана… Одного разу, коли я під час реабілітації я зустрічалася з рідними захисників й бійцями “Азову”, хтось із військових тоді сказав, що ми, мами, народили справжніх Героїв, проте це не так — я народила звичайного доброго хлопчика, а він уже сам зробив себе Героєм”, — ділиться мама Дмитра.
“Будь-яку справу, за яку брався, Дмитро вивчав глибоко й досконало”
У мирному житті Дмитро Букарьов був усестороннім й встиг опанувати різні професії — працював інженером-конструктором, розвідником й навіть журналістом. Його найближчі люди розповідають, що будь-яку справу, за яку брався, Дмитро вивчав глибоко й досконало. Він був професійним військовим зі стальним характером, проте водночас неабияк турбувався про свій ментальний розвиток. Чоловік глибоко вивчав історію України, нашої мови, значення й походження українських слів. Він був дійсно зацікавлений у пізнанні свого коріння й походження.
“Коли під час розмов я використовувала слова іншомовного походження, то Діма завжди казав мені, що це чужі вислови й мені потрібно вживати наші рідні, адже вони несуть потужну енергетику”, — пригадує подруга Дмитра Людмила Коваленко.
Пані Людмила розповідає, що була знайома з Дмитром 17 років й протягом всього часу ніколи не бачила його агресивним чи роздратованим — він завжди був спокійним та поміркованим. Умів підтримати в будь-якій ситуації й дати влучну пораду.
“Білотур”, згадує Людмила, дбав не лише про загартування свого духу, а й постійно вдосконалював свої фізичні здібності:
“Коли Діма вже був на “Азовсталі”, то розповідав мені, що весь час фізично займається й здає нормативи на рівні з 20-річними побратимами. Йому було важливо завжди бути авторитетним для інших військових і відчувати їхню повагу”.
Тож саме сильна фізична підготовка й бойовий дух допомогли військовому виховати сотні хлопців-добровольців, які неодноразово використовували під час служби набуті від нього знання.
Він часто розповідав подрузі, що постійно відчував відповідальність за хлопців, з якими він служив, й намагався дізнатися якомога більше корисної інформації, яка в майбутньому могла б стати в пригоді.
До прикладу, його подруга Людмила зазначає, що Дмитро ні в школі, ні в інших навчальних закладах не вивчав англійську мову, проте під час перебування на “Азовсталі” зміг її опанувати самостійно. Відтак “Білотур” перекладав різноманітні інструкції до закордонної техніки й створив словник артилерійських термінів з англійської мови на українську.
“Для нього всі завжди були рівними”
Варто нагадати, що на момент, коли в 2014 році підступний ворог здійснив вторгнення на територію України, Дмитро Букарьов ледь не відразу зрозумів, що настав саме той час, коли Батьківщина як ніколи потребує допомоги кваліфікованих спеціалістів. Саме тому чоловік, уже маючи звання майора, прагнув, аби його поновили на посаді в Службі Безпеки України. Того разу він отримав відмову, вдруге — теж, адже тоді доукомплектування органів завдяки військовослужбовцям запасу не проводилося.
Тоді ж, не вагаючися, без будь-якого гонору через чинне звання, чоловік прийняв рішення приєднатися до складу полку “Азов” у званні солдата. Допоки він очікував відповіді від СБУ, минуло кілька місяців, й тоді добровольчі групи вже встигли сформуватися, тож командирами Дмитра були хлопці, які служили всього кілька місяців. Він з розумінням ставився до ситуації й поважав своїх побратимів. Опісля, коли “Азов” приєднали до Національної гвардії, “Білотура” відновили у званні й він продовжив свій військовий шлях, а в лютому 2020 року став заступником командира полку “Азов” із застосування артилерії.
Чоловіки й жінки з лав Збройних Сил України, які коли-небудь служили чи навчалися разом із “Білотуром”, пригадують, що він був тією людиною, яка жодного разу не хизувалася своїм званням.
“Ми познайомилися з “Білотуром” тоді, коли проходили навчання. Він запам’ятався мені людиною, з якою дуже легко спілкуватися й для нього всі завжди були рівними — він ніколи не говорив, що старший за когось посадою. Мене вражали людські якості Дмитра, адже він добре розумів, що без належного ставлення до бойового складу не буде й належного виконання завдань, тому ставився до кожного з особливою повагою”, — ділиться спогадами Юлія Горошанська з позивним “Ліса”.
Довідково: “Ліса” (Юлія Горошанська) народилася в Маріуполі. Психолог за освітою. Стала на захист України у 2014 році й служила в різних підрозділах — піхоті, розвідці та артилерії. У травні 2022 року потрапила в рашистський полон і перебувала в ньому до 21 вересня 2022 року. Наразі повернулася знову обороняти нашу Батьківщину на східних напрямках.
Під час розмов із рідними Дмитро часто наголошував на тому, що чим вищу посаду він має, тим більше у нього до себе вимог і відповідальності, адже командир має бути підзвітним та все чітко пояснювати побратимам, аби в них була довіра й бажання йти за своїм лідером.
“Одного разу Діма разом із іншими військовими пішли в розвідку й не помітили розтяжку. Тоді він ліг на неї, бо у випадку, якщо буде вибух, то постраждав би лише він, а побратими залишилися неушкодженими”, — пригадують рідні Дмитра Букарьова.
“У мене збереглося таке враження, що я знав його все своє життя”
Військовий з позивним “Калина” розповідає, що йому важко пригадати той день, коли він познайомився з “Білотуром”, адже в нього таке враження, що він знав його все своє життя. Відтак протягом усього періоду, коли Святослав Паламар (“Калина”) служив у “Азові”, він, спілкуючись із Дмитром, завжди дивувався тому, наскільки той обізнаний та як приємно з ним розмовляти як на військові теми, так і цивільні.
Захисник також пригадує, що йому подобалася та імпонувала мудрість й виваженість “Білотура”.
“Був випадок, коли рашисти вдарили по «Бастіону» (місце, де розташовувалося управління оборони Маріуполя), в якому ми перебували, й тоді серед наших побратимів було багато загиблих і поранених. Усі, хто вцілів, тоді розбирали завали, виносили тіла, надавали першу медичну допомогу. Коли я побачив Дмитра, то запитав: як він? Пам’ятаю він сказав, що з ним усе добре, що він живий та здоровий. Згодом інші вцілілі побратими розповіли мені, що “Білотур” в момент вибуху знаходився у тій кімнаті, яку засипало бетоном, а й більшість військових, які перебували там, — загинули, його відкопали й на ньому майже не було серйозних ушкоджень. Його врівноваженість тоді мене дуже вразила”, — розповідає “Калина”.
Довідково: Святослав Паламар (позивний “Калина”) — український військовослужбовець, майор, заступник командира полку “АЗОВ” Національної гвардії України. На війні на сході Україні перебуває з початку серпня 2014 року.
Святослав з перших днів російського вторгнення в Україну брав участь в обороні Маріуполя. З 1 березня 2022 року разом зі своїми побратимами з полку взятий в облогу, під час якої вони продовжують завдавати відчутних втрат ворогу.
20 травня разом із іншим захисниками “Азовсталі” за наказом керівництва держави пішов у полон.
21 вересня 2022 року визволений з полону при обміні військовополоненими та відправлений разом із іншими командирами “Азову” на територію Туреччини.
8 липня 2023 року повернений на територію України.
Опісля військові перебралися до нового “Бастіону” й там розташувалися так, що ліжка Святослава й Дмитра були поруч. Тоді військові багато говорили про ситуацію, яка складається, й часто радилися між собою.
“У той період я часто виходив у ефіри, хотів, щоб громадськість не забувала про жителів Маріуполя, а також цінувала героїчний вчинок наших військових. Я тоді неодноразово консультувався з Дмитром, він дав мені багато корисних порад”, — ділиться Святослав Паламар.
Коли захисникам уже стало зрозуміло, що свою місію вони виконали, адже були своєрідним магнітом, який притягнув до себе рашистів, і їх наступальний потенціал на цій ділянці фронту було знищено в боях за Маріуполь, постало питання, як рятувати поранених побратимів, які помирали від нестачі медикаментів.
“Ми будували тоді багато сценаріїв, адже не хотіли здаватися в полон, проте це сталося. Якось ми спілкувалися про те, що будемо робити, якщо опинимося в полоні, я в той час не “малював” у своїй голові жодних картин, а от “Білотур” говорив про те, що хоче продовжувати передавати іншим свої знання. Він казав, що в полоні в нього буде багато часу й все, що він знає, вміє — намагатиметься передати побратимам. Він дійсно хотів розробити навчальний процес з підготовки артилеристів у полоні, бо ще тоді він говорив що ця війна надовго”, — розповідає “Калина”.
“Це щастя, коли в тебе є така людина”
Менша сестра Дмитра Тетяна Лісова розповідає, що вона з’явилася на світ тоді, коли Дмитру було два рочки. З того часу вона завжди відчувала тепло, щирість, любов і турботу від свого старшого брата.
“Із Дімочкою завжди було легко й комфортно. Я могла зателефонувати йому в будь-який момент із радощами чи сльозами, й він завжди вмів вислухати, дати мудру пораду й пожартувати. Він любив людей, ніколи не мав до них жодних претензій і завжди приймав усіх такими, якими вони є. Це щастя, коли в тебе є така людина”, — пригадує свого брата пані Тетяна.
Теплі стосунки між Дмитром і Тетяною залишалися й тоді, коли чоловік уже приєднався до лав Збройних Сил України. Менша сестра, відчуваючи смуток за рідною людиною, часто відвідувала “Білотура” на сході Україні й постійно намагалася контактувати з ним та цікавитися його безпекою. Жінка пригадує, що кожної ночі лягала спати й клала поряд телефон, а вранці, коли прокидалася, обов’язково спершу перевіряла, чи був її брат онлайн у соціальних мережах.
“Діма знав, як сильно я за нього постійно хвилююся, тому як тільки мав можливість — відписував мені короткими фразами чи смайликами, аби я знала, що з ним все гаразд”, — розповідає Тетяна.
Востаннє жінці вдалося поспілкуватися з братом 19 травня 2020 року. 20 травня, за наказом вищого керівництва, командири полку “Азов” мали йти в полон. Під час тої розмови “Білотур” розповів своїй сестрі про те, що знищив все — від документації до зброї, аби ворог не зміг нічого використати на свою користь. Також Дмитро попередив, що розіб’є свій телефон, тому якийсь час зв’язку з ним не буде — це питання безпеки як особистої, так і рідних людей.
“Коли мій брат був на “Азовсталі”, то про нього військові складали легенди, що той, хто поруч із “Білотуром” — той буде у безпеці. Ми всі дійсно вірили, що Дімочка мав янгола-охоронця, тому я до останнього сподівалася, що він повернеться додому”, — пригадує сестра.
У той час Тетяна Лісова разом із рідними інших захисників “Азовсталі” об’єдналися, створити спільний чат для спілкування, організовували мітинги, мирні акції й робили все, аби люди в світі не забули про тих, хто перебуває в полоні. Проте один жахливий день наніс пекучу рану всім, хто так сильно чекав і сподівався на повернення найрідніших. 29 липня 2022 року…
“Того ранку одна жінка надіслала в спільний чат відео, яке розмістили на своїх сторінках рашисти. У мене досі перед очима ті жахливі кадри — закривавлені дороги, бинти, людські тіла… Ми довго не могли зрозуміти, правда це чи ні, адже наш ворог надзвичайно підступний”, — пригадує події того дня Тетяна.
Згодом у соціальних мережах орки опублікували списки тих, хто загинув у бараці. Дмитро Букарьов був у цьому списку сьомим. Рідних тоді охопив пекельний біль, проте вони все ще мали віру в те, що це неправда.
“Другий удар у серце я отримала тоді, коли з полону звільнили командирів “Азову”, але Діми там не було. Мене охопив сильний розпач, але друзі все ще наголошували, що треба вірити й чекати. Пізніше я зустрілася з його побратимами в Києві. Вони довго не говорили мені правду, але потім зізналися, що “Білотура” дійсно немає в живих. Кажуть, що він загинув відразу й не страждав, але хіба від цього мені болить менше?”, — розповідає пані Тетяна.
Отримати тіло загиблого “Білотура” вдалося далеко не відразу, адже повернення, проведення тесту ДНК, упізнання зайняли немало часу.
Його сестра пригадує той день, коли поїхала упізнавати тіло Дмитра:
“У тому місці дуже багато людей втрачають свідомість. Я теж не знала, як буду реагувати, коли вже побачу його, проте мені було дуже спокійно в той час. Думаю, що це було пов’язаною зі світлою енергетикою Діми. Від його тіла тоді залишився лише скелет, проте я впізнала його сильну статуру. Це був він, я точно це відчувала”.
Майже через рік після страшного теракту, 8 липня 2023 року, Дмитра Букарьова провели в останню путь у Черкасах. Тоді ж його рідним передали його нагороду — орден “За мужність” ІІ ступеню (посмертно).
За життя він був нагороджений багатьма відзнаками, серед яких: медалі “За військову службу Україні”, “За участь в АТО”, “За виконання бойового завдання”, “За оборону Маріуполя”, відзнаки “Козацький хрест” ІІІ і ІІ ступенів та орден “За мужність” ІІІ ступеня.
Цьогоріч буде два роки, як безжальний ворог підступно згубив життя відважного черкаського захисника Дмитра Букарьова, проте у серцях своїх найрідніших людей, друзів, знайомих, побратимів пам’ять про нього продовжує жити, а світлий образ “Білотура” все ще надихає їх не полишати свою боротьбу.
*у матеріалі використані фото з мережі Інтернет.
Авторка матеріалу — Ліна Костенко
Оператор — Володимир Осауленко
Запис “Я народила доброго хлопчика, а він уже сам зробив себе Героєм”: історія військового з Черкас, який трагічно загинув у Оленівці (ФОТО, ВІДЕО) вперше з'явилася Видання Вичерпно.