Пластик, що зникає в морі: японські вчені створили матеріал без мікропластику
Пластикове забруднення здається абстрактною проблемою — поки його частинки не знаходять у людській крові, морській солі чи рибі на нашій тарілці. Більшість звичайних пластиків не «зникають». Вони лише розпадаються на дедалі дрібніші фрагменти — мікропластик, який роками циркулює в океані та харчових ланцюгах. Команда японських дослідників запропонувала альтернативу: матеріал на рослинній основі, який повністю розчиняється в морській воді за кілька годин — без утворення мікропластику.
Роботу очолив доктор Такудзо Айда з RIKEN Center for Emergent Matter Science. Дослідження опубліковане в Journal of the American Chemical Society.
З чого зроблений новий матеріал
Основою став целюлозний полімер — похідна від целюлози, найпоширенішого природного полімеру на Землі. Використали карбоксиметилцелюлозу — речовину, яка вже виробляється промислово та застосовується як загусник і стабілізатор.
Але просто «рослинного походження» недостатньо, щоб матеріал безпечно розкладався у морі. Деякі біопластики чудово компостуються в промислових умовах, але практично не змінюються у холодній солоній воді. Тому вчені пішли іншим шляхом.
Як працює «соляний механізм» розпаду
Дослідники створили щільну полімерну мережу, у якій ланцюги з’єднані так званими «соляними містками» — слабкими електричними зв’язками між протилежно зарядженими частинами молекул. У звичайних умовах матеріал міцний і прозорий. З нього можна виготовляти тонкі пакети та плівки для упаковки продуктів.
Але коли він потрапляє у морську воду, натрій і хлор — головні компоненти солі — порушують ці електричні зв’язки. Полімерна мережа не кришиться на шматки, а саме розчиняється на окремі молекули. Це ключова різниця: не дроблення на мікропластик, а повна дисоціація.
Достатньо міцний для повсякденного використання
Перші зразки були надто крихкими. Щоб надати гнучкості, вчені додали хлорид холіну — речовину, яка працює як пластифікатор і дозволяє полімерним ланцюгам рухатися, а не ламатися.
У результаті вдалося отримати прозору плівку товщиною лише 0,07 мм. У лабораторних тестах вона розтягувалася до 130% своєї початкової довжини перед розривом. Команда навіть виготовила з цього матеріалу легкий пакет для овочів і продемонструвала, що він витримує вагу помідорів — простий, але показовий тест.
Замкнений цикл переробки
Ще одна цікава особливість — матеріал можна відновити. Якщо до розчину додати електроліт, молекули знову з’єднуються, формуючи той самий пластик. Теоретично це дозволяє створити замкнений цикл переробки без нової сировини.
Втім, дослідники наголошують: швидке розчинення в морі — це «страхувальна сітка», а не стратегія поводження з відходами. Для реальної переробки потрібні системи збору та контрольовані умови.
Чому це важливо
Багато «біорозкладних» матеріалів вводять споживачів в оману. Наприклад, вироби з полілактидного волокна майже не змінилися після більш ніж року перебування в морській воді.
Новий матеріал працює інакше. Його розпад запускається солями — а вони є і в морі, і в ґрунті. Це означає, що навіть при потраплянні на звалище матеріал може розкладатися швидше, ніж традиційні пластики.
Чи вирішить це проблему пластикового забруднення?
Навряд чи один матеріал стане панацеєю. Масштабування виробництва потребуватиме стабільних поставок сировини, конкурентної ціни та перевірки безпечності для харчових продуктів.
Крім того, зменшення пластикового забруднення неможливе без скорочення одноразового споживання, кращого збору відходів і державних політик, що стимулюють чистіші матеріали.
Проте ця розробка демонструє новий підхід: оцінювати пластик не лише за міцністю чи вартістю, а й за тим, що з ним станеться після того, як він вислизне з наших рук і потрапить у довкілля. І, можливо, саме така логіка допоможе зменшити кількість мікропластику там, де ми найменше хочемо його бачити — у воді, їжі та власному організмі.
Джерело: portaltele.com.ua