Україна Великий князь на болотах. Хто такий Іван Калита, який став засновником Московської держави
В Україні кожному відомий жарт про те, що коли Київ вже був столицею могутньої держави, на місці Москви ще «жаби квакали». Але як маленькому провінційному селищу вдалося стати центром агресивної i, без сумніву, могутньої імперії? Фокус дослідив сюжет злету Москви над іншими князівствами північно-східної Русі та особу "некоронованого царя" Iвана Калити.
Related video
Був князь — став цар. Ба навiть цезар
Після взяття турками Константинополя Великий князь Московський Іван III одружився з племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог та, на радощах, проголосив себе царем, тобто цезарем. Іван Третій побудував московський Кремль, прийняв зведення юридичних норм — Судебник і зробив гербом Росії двоголового орла. Проте фундамент возвеличення Москви був закладений за півтора століття до того — це зробив тезка Iвана Третього, представник другого покоління московських князів, якого звали Iван Калита.
Князі Залісся й біженці від Орди. Кому надавався ханський ярлик
У середині XIII століття навала монголо-татар зруйнувала давню Київську державу. Сама столиця Русі — Київ — була захоплена та зруйнована монголами. Це ознаменувало кінець давньоруської держави. Проте західна частина колись могутньої Русі змогла зберегти державність та навіть відносну незалежність від Орди — яка згодом отримала найменування Золотої i на наступні два століття стала ключовою силою у Східній Європі.
Південно-східні землі Русі стали залежними від Золотої Оди. Монголи, які були кочівниками, воліли залишитися у звичному їм степу, а правління над звойованою в основному лісистою територією передали місцевим правителям. Для цього надавали дозвіл на правління – ярлик.
Отримання ханського ярлика було спеціальною процедурою. Претендент мав відправитися в столицю монгольської держави місто Сарай, який розташовувався на Волзі (казали — "поїхати в Орду"), де відбувалися різні ритуали, які, ймовірно, супроводжувалися приниженнями претендента, який був змушений демонструвати свою відданість та покірність монгольському правителю.
Зрозуміло, що отримувачі ярлика воліли, щоб про невигідні для них особливості процедури не дізнавався широкий загал, тому інформація про отримання ярлика доволі суперечлива — і дізнаємося ми про неї або від конкурентів претендента, або від самих монголів, які воліли принизити своїх данників та утвердити їхнiм коштом своє его. Достеменно відомо, що часто монгольські хани брали в заручники дітей тих, кому надали ярлики на правління.
Так чи iнакше, ординці надали ярлики на правління чинним князям, таким чином зробивши їх "губернаторами" у власних володіннях. При цьому монголи інколи нападали на підкорені землі, забираючи в неволю місцевих жителів. Зазвичай це робили представники середньої та дрібної ланки монголів — темники та баскаки. Такий вже в них був спосіб життя.
Рятуючись від набігів, населення підкорених земель перебиралося подалі в ліси — так центр Чернігівського князівства перемістився на північ у Брянськ, а чимало ченців із київських монастирів подалися на захід, у Галицько-Волинське князівство, і позасновували там нові монастирі, що стали значними релігійними центрами — Почаївську та Зарваницьку лаври.
Територію на північному сході Русі здавна називали Заліссям, адже вона знаходилася далеко за лісами у "диких землях". Тепер до Залісся воліли переїхати ті, хто ще так недавно радів своєму близькому розташуванню до одного з центрів середньовічної європейської цивілізації.
Київська митрополія покидає Київ, проте Києва не зрікається
З часом Володимирському князю Андрію II Городецькому вдалося домогтися отримання ярлика на збір данини з інших князівств Залісся. Він найменував себе Великим князем (так до монгольської навали себе іменували київські князі — це був титул, який мав на увазі право на управління усією Руссю, а не лише своїм удільним князівством). А у 1299 році Андрій Городецький добився перенесення резиденції митрополита з Києва (який знаходився поруч зі степом, відтак був легкодоступним для монгольських грабіжницьких набігів) до своєї столиці — Володимира на Клязьмі.
В ті часи соціальною основою суспільства була церква. Вона була таким собі об’єднуючим механізмом між князем, який княжив саме з волі Бога, знаттю та іншими суспільними верствами. Відтак церква надавала владі князя легітимності. З середини XI століття уся християнська церква Русі була об’єднана у єдину Київську митрополію. Тобто це була єдина чітко організована ієрархічна структура, яка управлялася митрополитом, резиденція якого розташовувалася у Києві. Митрополит визнавав над собою духовну владу Константинопольського патріарха, проте вона була лише символічною. Фактично уся влада над церквою та суспільними сферами, які входили у її відання (те, що зараз називається соціальною сферою — освіта, медицина, культура) була в руках у митрополита.
Важливо Як Боголюбський Київ брав, а Сагайдачний на Москву ходив
З розпадом Русі на окремі князівства у середині XII століття Київська митрополія зберегла свою структуру і була реальним фактором, що інтегрував усі удільні князівства між собою. А Київ, де розташовувався митрополит, був не просто "давньою столицею" — а цілком реальним центром Церкви і, відповідно, і "соціальної сфери" удільних руських князівств.
Митрополит залишався у Києві ще майже шістдесят років після взяття столиці монголами (1240 рік), а призначав його (формально — подавав на затвердження патріарху) князь Галицько-Волинський.
Тобто Володимирський князь був призначеним окупантами збирачем данини, а духовним, сакральним лідером розділених руських земель був Галицько-Волинський князь, який опікувався Київською митрополією. Зміщуючи резиденцію митрополита, Андрій II сподівався перебрати собі цей статус. Проте навіть після переїзду митрополит залишив за собою титул Київського, таким чином вказавши, що його перебування у Володимирі — це суто технічне питання.
Москва інтригує та позбавляється конкурентів
Можливо, з часом князь Андрій добився б зміни статусу кво, проте його смерть у 1304 році спричинила подальші міжусобиці за право іменуватися Великим князем Володимирським.
Основними претендентами стали князі Михайло із Твері та Юрій Данилович — онук Олександра Невського, який правив у Москві. Наступні два десятиліття пройшли в інтригах: князі доносили один на одного в Орду і водночас намагалися усіляко догодити ординському володарю. Хан Тохта спочатку підтримав Михайла, проте той не зміг взяти Кремль.
У 1313 році новим ханом Орди став Узбек, який віддав свою сестру Кончаку заміж за князя Юрія. Вона померла за дивних обставин після того, як потрапила в полон до Твері. Юрій зумів переконати хана Узбека, що у смерті його сестри винен князь Михайло, якого викликали до Орди та стратили (є й версія, що його вбили в ординській в’язниці люди Юрія). Так чи інакше, Юрій отримав такий жаданий ярлик на збір данини по усій Русі, відтак і титул Великого князя Володимирського. У Москву він відправив правити свого молодшого брата Івана, який уважно спостерігав за усіма перипетіями і робив належні висновки.
Хан Узбек перевіряє князів на відданість. Влада — це покірність
Молодий князевич Іван (князем московським він став не раніше 1322 року, точно правив з 1325 року) став розпускати чутки, що його бабця по материнській лінії була донькою самого хана Батия, внука Чингісхана та засновника Золотої Орди. Історики так і не змогли вивести родовід Івана по матері, проте найбільш ймовірною версією вважають, що вона походить з Галицько-Волинського князівства.
Іван Калита добре зрозумів, що уся влада базується на:
- Прихильності ординського хана, за яким стоїть сила.
- Церкві, на якій базується авторитет та легітимність князівської влади.
- Економіці. Добробут людей забезпечує прихильність населення.
Коли Київського митрополита Петра було звинувачено в єресі, він своїми свідченнями перед представником Патріарха зумів добитися виправдання митрополита.
Іван створював належні умови для економічного розвитку Москви, яка стояла на перехресті торгових шляхів. А також він скуповував землі в сусідніх князівствах. За своє вміння правильно використовувати грошові ресурси, яке зараз би назвали фінансовою грамотністю Іван удостоївся прізвиська Калита (так тоді називали сумки, де носили золоті монети, тобто зараз би його назвали Іван Гаманець).
Його ж брат Юрій, отримавши ярлик, вирішив "прокрутити" зібрану данину через Новгородські торгові структури (Новгород тоді був республікою, основним доходом якої була торгівля північними морями). Син Михайла Тверського Дмитро доніс цю інформацію хану Узбеку, який викликав Юрія в Орду, щоб розібратися в ситуації.
Не чекаючи рішення хана, Дмитро сам убив Юрія, помстившись за батька і прирікши себе на загибель. Хан не стерпів сваволі і стратив Дмитра. Проте, на здивування усіх наступним, Великим князем Володимирським Узбек призначив не представника ворожого табору, а брата Дмитра Олександра. Основний ярлик повернувся до Твері.
У східних народів у системі влади наявна звичка перевірки на вірність своїх підданих — коли володар свідомо чинить шкоду підлеглому, спостерігаючи за його реакцією. Деспоти вимагають від своїх підданих сліпої та повної відданості, інколи навіть доходить до наказу вбити власних родичів. Так сталося i з конкуруючими за ханську милiсть князями.
Хан Узбек обділив свого вірного підданого князя Івана, якого знав особисто (Іван відвідував Орду разом з братом), натомість до наділеного ханською милістю Олександра Узбек відправив свого двоюрідного брата Чолхана із загоном татар. Монгольський володар зажадав, щоб Тверський князь смиренно спостерігав, як монголи грабують його місто.
Достеменно не відомо, як реагував на це Олександр, проте тверичани повстали проти сваволі прибулих монголів та навіть вбили самого Чолхана. Іван же прийняв рішення володаря правильно — він змирився і зосередився на розбудові власного князівства, зокрема посприяв переїзду до Москви Київського митрополита. Ось так за чверть століття митрополит двічі змінив свою фактичну резиденцію, продовжуючи зберігати "юридичну реєстрацію" у Києві.
Свій проти своїх. Іван Калита — вірний слуга хана Узбека
Коли у 1327 році спалахнуло повстання у Твері, Іван Калита, не вагаючись, підтримав хана. Він очолив каральний загін Золотої Орди та жорстоко розправився із населенням столиці своїх конкурентів.
Коли Іван Калита відбув в Орду відзвітувати про розправу, усе відбулося без сюрпризів йому дістався титул Великого князя Володимирського. Щоправда, у співправлінні разом із суздальським князем Олександром. Повноцінний ярлик Калита отримав аж у 1331 році.
Князю Олександру Тверському, який переїжджав з міста до міста, ховаючись від переслідувань монгольського намісника, Іван Калита організував справжнє цькування. Коли Олександра обрали своїм князем мешканці Пскова, Калита добився від митрополита відлучення від Церкви самого князя та усіх псковчан та рушив на місто з військом, яке зібрав з усіх інших князівств Залісся — Калита діяв від імені хана Узбека, тож ніхто не наважувався йому перечити.
За таких обставин жодне князівство Залісся не наважувалося надати притулок опальному монарху, тож врешті Олександр Тверський знайшов прихисток у Литовській Русі, яка лише почала набирати силу. Цим він остаточно розірвав зв’язок із ханом і, здавалося б, позбавив Калиту конкуренції.
Проте уже у 1334 році він повернувся до Пскова, щоб передати цю землю "під руку" Великого князя Литовського. Калита не зміг знову зібрати усі князівства Залісся: до коаліції відмовився вступити Новгород, який, як і Псков, був республікою і цілком очікувано був би радий позбутися монголо-татарського іга за допомогою Литви.
Важливо Україна та Річ Посполита: шлях до Європи чи дорога в неволю?
Проте тут Івану Калиті пощастило, адже Олександр чомусь вирішив замиритися з ханом (з чого він взяв, що Узбек пробачить йому зраду?) і навіть відправив в Орду свого сина для переговорів. Хан запевнив, що вчинить справедливий суд над князями і викликав Івана та Олександра до себе. На суді очікувано винним у зраді було визнано Олександра Тверського, тож його стратили разом із сином. Так було остаточно покінчено з основним конкурентом Москви у боротьбі за владу на Заліссі.
Безпека ціною рабської покірності. Москва на підйомi
Іван Калита справно і регулярно платив хану усю данину, яку обіцяв. Помилок брата Іван не повторював. Тих, хто платив невчасно або недостатньо, жорстоко карав. Так сталося із Ростовським князівством, яке після кількох неврожаїв не змогло вчасно зібрати усієї данини. Тоді московський правитель наказав жорстоко розграбувати князівство і віддати в рабство монголам частину його жителів.
Своєю рабською вірністю та покірністю хану Калита убезпечив від татарських нападів Москву. Вiн продемонстрував, що його люди справляються зі збором данини не гірше за темників та баскаків, тож хан заборонив своїм підданим втручатися у цей налагоджений князем процес пограбування руських земель.
Забезпечивши десятиліття, вільні від набігів татар на Москву, Калита створив умови для заселення свого князівства купцями та ремісниками з інших князівств Залісся. В роки його правління в Москві почали зводитися кам’яні храми — ознака культурного підйому.
Калита порозставляв у підкорених князівства своїх ставлеників, але в останні роки таки програв боротьбу за Новгород, де домагався обрання свого ставленика князем.
Некоронований цар на болотах
Іван Калита був представником другого покоління московських князів. Першим був його батько Данило, а потім ще правив його брат Юрій.
Іван Калита зробив Московське князівство фактичним центром Великого князівства Володимирського, тобто Заліської Русі. Він став першим Великим князем, залишаючись князем Московським. Він перемістив митрополита Київського до Москви. І добився, щоб його син успадкував титул. А з часом усі забули, що князь "Володимирський", а митрополит "Київський". Тобто процеси, які з часом зробили Москву центром заклав Іван Калита, а завершив Грозний (став царем) та Годунов (добився визнання патріархату).
Російські націоналісти його іменують першим царем Москви або некоронованим царем. Насправді він радше був вірним карателем монгольського володаря хана Узбека, ніж повноцінним сувереном. А до титулу легітимного царя — тобто повністю незалежного володаря, який нікому не підпорядковується навіть символічно — московські володарі ще торували довгий шлях протягом наступних кількох століть (першим коронувався й офіційно прийняв царський титул Іван Грозний через 200 років).
Перша цеглина "Третього Риму"
Перед смертю у 1340 році Іван Калита добився від хана успадкування за своїм сином Симеоном титулу Великого князя Володимирського, відповідно і ярлика на збір данини із заліських князівств. Таким чином він добився за своєю династією спадкового права на великокнязівський престол, що врешті і посприяло виходу Московського князівства у лідери.
Через понад сто років Москва проголосила себе Третім Римом і центром нової Русі, який має "зібрати назад в одну державу усі руські землі". Під цим гаслом московська держава існувала наступні чотири століття, завершивши цей процес окупацією Галичини — вже перед своєю загибеллю у роки Першої світової війни.
Зміна ходу історії та нові порядки. На чому тримається влада у Росії
Іван Калита фактично став засновником Московської держави. Своїми діями він розвернув хід історії. Адже до того центром Залісся був Володимир, а найбагатшим князівством було Новгородське. Об'єднання цих князівств в одну державу зовсім не було логічним історичним процесом, як його зображають російські історики, тим паче об'єднання під проводом саме Москви, яка до Калити була одним з багатьох маленьких підвладних Орді князівств.
Сприяючи возвеличенню рідного князівства, Калита встановив тип влади, який закріпився у Росії на наступні шість століть. Її основою стала безумовна відданість своєму сюзерену. Московських панів тамтешнє суспільство сприймало наче призначених "згори". Саме так воно й було, адже влада місцевих князів та й саме піднесення Московського князівства цілком базувалося на силі монгольських ханів.
Якби землі Залісся об'єдналися навколо Новгорода, що видавалося цілком логічним станом на середину XIV століття, то це була б зовсім інша держава за менталітетом населення. Проте за підтримки Орди склалося по-іншому. І за століття жорстоких розправ у жителів майбутньої Росії вкорiнилася думка, що влада надається згори за смиренність та вірну службу, а єдиним джерелом влади є груба сила. Успішним стає той, хто вірно служить своєму володарю. І наступні століття правителі Московії цей постулат в менталітеті своїх підданих лише закріплювали.