Після чергової важкої нічної атаки росіян по українських містах Олена зранку вже на роботі. Вона відвезла свою першокласницю до школи і близько восьмої крутиться на кухні. Нарешті черкащанка втілила свою мрію – відкрила кондитерську-кав’ярню, на кухні якої господарює лише вона. Нова сторінка в її житті почалася в середині серпня 2024 року, тепер Олена Стебліна без сумніву в голосі називає себе кондитеркою.
– Зранку приїхала, швиденько зробила меренгові рулети, підготувала начинки, спекла круасани. За три години до дванадцятої можна встигнути, поки електроенергію не вимкнули. Так роблю, щоб свіже, щоб з-під ножа одразу на вітрину. Холодильники все одно не так тримають холод, як зі світлом. Тож зараз готую швидко і небагато. Ще й треба до відкриття поприбирати, помити підлогу.., – каже власниця кондитерської-кав’ярні “Sweet Magic”.
Олена Стебліна – черкащанка, яка довгий час жила в Маріуполі, де й зустріла двічі вторгнення росіян. Вони із чоловіком – військові. Дмитро наразі в полоні. Олена ж у 2022-му звільнилася в запас і рятувала з прифронтового міста двох донечок – Ганну та Софію. Далі – про смачне дитинство на кухні сусідки, військову службу, війну та мрію, яка здійснилася завдяки праці, хоч і не одразу.
Як Маріуполь змінив життя черкащанки
Олена родом із Черкаського району, але одружившись, у 2007-му переїхала в Маріуполь. У цьому місті на Донеччині життя черкащанки змінилося кардинально. Вона стала мамою, згодом військовою і знайшла своє справжнє кохання – Дмитра, який уже служив у Маріуполі.
– У мене була робота, але не така цікава і не з такою зарплатою, тому коли запропонували місце, я вирішила спробувати себе в армії. Підписала контракт у 2013 році, ще у мирний час, – пригадує Олена. З усмішкою продовжує: – Дмитро розповідав, що помітив мене одразу, коли я вперше прийшла у військову частину у кольоровому сарафані. А я його тоді навіть не запам’ятала, хоча він підписував мої документи.
Черкащанка має звання старшого солдата, служила планшетисткою. Відстежувала об’єкти, що потрапляли в повітряний простір країни.
– Частину 2014 року залишалася в Маріуполі. Служила в донецькому полку. Певний час АТО працювала в полях. Відстань до тих місць, де тривали бойові дії, була більш-менш безпечна. Вдячна командуванню, яке розуміло, що в нас є сім’ї, діти, – каже черкащанка.
Олена не приховує, що в ті роки було важко одній з дитиною. Дмитро мав постійні виїзди, захищав країну в АТО. У 2015-му сім’ю військових відправили в Золотоношу, тут вони прожили наступні чотири роки. Олена працювала вже в кабінеті і виконувала здебільшого паперову роботу. А потім знову довелося повертатися в Маріуполь.
Перші прильоти і 18 годин за кермом
Ніч напередодні повномасштабного вторгнення була важкою, Олені довго не спалося. Прокинулися всі о четвертій ранку від гучних вибухів. Було страшно.
– Коли Маріуполь обстрілювали у 2014-му, ми жили на протилежному боці міста, там вибухи відчувалися, але не так сильно. Тоді, як і в 2022-му, постраждав лівий берег. Чоловік був в АТО, я мала залишатися в місті, бо була на службі. Дитину віддала кумі, яка вивезла її з міста, – розповідає Олена Стебліна. – А 24 лютого перші прильоти ми зустріли вже на ногах. За квартал від нашого будинку були поля, за блокпостами – сіра зона. Речі збирали швидко, вагань “А раптом усе мине?” цього разу вже не було.
На той час Олена звільнилася зі служби, оскільки в неї нещодавно народилася донечка – Софія. Жінка каже, що не хотіла їхати, розуміла, що чоловіку доведеться залишитися. Він поспішав на службу. Часу було обмаль, треба було встигнути на інший берег:
– Дмитро повернув мене до тями, струснувши за плечі. Сказав тоді подивитися на дітей, що тільки я їх можу врятувати.
За півтори години мамі в декреті довелося сісти вперше за півтора роки за кермо, щоб їхати. В нікуди. Крім своїх Ані та Соні, Олена везла подружку з дитиною і кота. Орієнтувалася по карті й тримала курс до центру України. Дмитро радив їхати селами і непримітними дорогами, щоб не натрапити на обстріл міст і трас. В дорозі не обійшлося без зміни колеса, проте за вісімнадцять годин водійка довезла пасажирок у Черкаси.
– Спершу маршрут був до Луцька, де живе мій батько, там і до кордону ближче. Але доїхавши до Черкас, зрозуміла, що дуже втомилася. Хотіла тут переночувати, та чоловік радив їхати у село, що в Черкаському районі. Думали, там безпечніше, – розповідає Олена. – Далі їхали не однією машиною. На трасі зустріла таку ж “бідосю”, як я, вона вивозила з-під обстрілів свою родину. Потім нас наздогнали знайомі з Маріуполя. Зателефонувала до дядька о третій ночі, кажу: “Приїхала, але не сама, нас багато”.
Він, “Азовсталь” і вона
Так Олена Стебліна за рішенням долі повернулася на малу Батьківщину. Вранці вирішила, що ця зупинка остання в евакуаційному маршруті. Вона чекала: от-от все закінчиться і Дмитро приїде до них. Та війна тривала і попереду були важкі дні.
Чоловік Олени залишився в Маріуполі. Він – професійний військовий. Завершив профільний ліцей, харківський університет Повітряних сил, за плечима були бої в АТО. Дмитро – підполковник. До того, як потрапив у полон, був командиром бригади ТрО Донецької області.
– Поки Дмитро був на “Азовсталі”, ми спілкувалися лише невеликими повідомленнями раз у три-шість днів. Це були найстрашніші дні, коли не знала, чого чекати. Телефон не випускала з рук. Він писав: “Я живий”, – пригадує дружина захисника. – Про здачу в полон із “Азовсталі” дізналася з новин. У перші дні, поки евакуювали важкопоранених, вогонь припинили і він зателефонував. Я нарешті почула його голос. Це було 20 травня 2022 року. Командири виходили останні. Він сказав, що зв’язку більше не буде. Як далі – сам не знав.
Із того моменту Олена пережила багато і вперше відчула, як це, коли земля йде з-під ніг. З одного боку розуміла, що евакуація – шанс вижити, з іншого боялася, щоб не повторилася історія виходу з Іловайського котла.
– “Азовсталь” – це був кошмар, – говорить Олена Стебліна. – Слава Богу, що вийшли звідти живі. Я впевнена, що він там тримається.
Відтоді черкащанка підтримує зв’язок із дружинами військовополонених. Їздила на зустрічі в Київ, ходить на мітинги, бере з собою доньок, її в цьому підтримують друзі. Каже, старша Ганна розуміє, де тато, а молодша, напевно, здогадується.
– Софія знає, що тато на війні. Якось їхали в садочок і по радіо оголосили хвилину мовчання. Вона запитала, що це. Я пояснила, що так вшановують пам’ять про загиблих. Вона задумалася, помовчала і запитала, чи тато не загинув. Відповіла, що тато живий, просто не має зв’язку, – каже Олена. – Дітям важко. Дивишся в їхні очі і розумієш, що вони беззахисні і от кому треба підтримка. Що б з тобою не було, ти їм потрібна.
Наполегливих чекає винагорода: про роботу в “Riverwood”
Після подій на “Азовсталі” Олена поверталася до життя за допомогою випічки. Так робота розвіювала думки і гроші потрібні були. На щастя, вивезла з Маріуполя все необхідне для випічки. Чоловік змусив. Каже, любила цю справу завжди.
– У дитинстві, коли ми жили в селі, через городи була сусідка. Вона працювала кухарем у дитсадку. Своїх дітей вони з чоловіком не мали, а я до них бігала. Кожні вихідні була в неї, пекли шарлотку, смажили млинці, ліпили вареники. Навіть, коли в школі навчалася, ходила до неї в дитсадок, думала, буду вихователькою, – пригадує Олена Стебліна.
Коли ж у свій час дівчина не здобула освіту кондитера, вирішила наздоганяти самотужки. Тоді стався ковід, але бажання вчитися було більшим, тому майбутня кондитерка пройшла онлайн курс, нові рецепти випробовувала за роликами в інтернеті. Каже, пробувала, випікала, муси “летіли”, було по-різному.
– Більшість рецептів вдавалися. Наприклад, із класичним зефіром проблем не було, а над вишневим довелося помучатися. Бракувало досвіду, як взаємодіють між собою різні продукти. Бувало, що зефір не застигав, бісквіт то падав, то не піднімався. Але з досвідом розуміла, чому так і як краще. Я не засмучувалася, навпаки робила, поки вдасться, тоді раділа, – каже Олена Стебліна. – Раджу не боятися. Навіть, якщо робиш помилки, вони ж приведуть тебе до цілі.
Перші замовлення черкащанка виконувала у Маріуполі ще в 2021 році. Тепер же, орендувавши будинок на Черкащині, вона розмістила оголошення в групах сусідніх сіл, що пече торти. Сама не очікувавши, завдяки допису, потрапила на роботу у заміський комплекс “Riverwood”.
– Мене покликали на співбесіду. Там познайомилася з новим шефом, який нещодавно переїхав із Бучі. Говорила йому, що ніколи не працювала в ресторані, та він підтримав і допоміг. Після трьох днів стажування я пропрацювала тут рік. А потім наважилася на свою справу, – розповідає Олена Стебліна.
Також читайте. Хранителька української ідентичності: як черкащанка відроджує культуру вишивки.
Де взяти гроші на кондитерську-кав’ярню?
Про свою кондитерську-кав’ярню черкащанка розповідає піднесено і з захопленням. Ще б пак, це була мрія, якій передували безліч перепон. Впевненість у тому, що час відкривати власну справу настав, з’явилася після роботи на кухні в ресторані. Тепер Олена розбиралася у грантах, вчилася писати грантові заявки і бізнес-план.
– Оскільки я вже бачила, як працюють на професійній кухні, почала цікавитися грантами. Дізналася, що є багато програм для ВПО, є спонсори, які готові підтримати. Мені радили, де навчатися у хабі “Я Маріуполь” і Червоному Хресті, знайомі надсилали оголошення. У підсумку я завершила курс із написання бізнес-планів, навчалася в Черкаському комерційному технікумі за спеціальністю кухаря-кондитера, продовжувала пекти на замовлення. Користувалася всіма можливостями, щоб відкрити своє. Потрібно багато знати і мати досвід, а для цього насамперед треба працювати над собою, – вважає Олена Стебліна.
У Черкаському центрі зайнятості кондитерці порадили спробувати отримати грант на 500 тисяч гривень. У цьому Олену підтримали друзі, яким уже вдалося отримати державні кошти. До всіх етапів, зокрема співбесіди, черкащанка готувалася скурпульозно.
– Я знала, як готуватися до співбесіди, бо вже пройшла навчання. Хоч зустріч із комісією була онлайн, поставилася до цього відповідально. Вдяглася так, як би йшла на співбесіду, підготувала стіл, виставила світло, поставила поряд склянку води. Я знала, що хочу, і розповісти про свій задум не було проблем, – каже бізнесвумен.
Що рішення комісії буде позитивним, Олена відчула наприкінці співбесіди. Тому, хоч грошей ще не мала, почала ремонт у приміщенні, яке давно пригледіла для свого закладу.
– Я спершу придумала, як все буде, а потім отримала на це кошти. Ще до того, як скласти бізнес-план, мала посилання на потрібну техніку. Тому, отримавши грант, за місяць усе придбала, – розповідає Олена Стебліна. – Це холодильна вітрина, холодильник, морозильна камера, пароконвектомат, розстійна шафа для тіста, планетарні міксери. Покупки – дорогі, наприклад, холодильна вітрина обійшлася у 72 тисячі гривень, а холодильник і морозильна камера – у 144 тисячі. Крім того, техніку важко було знайти. Ту, яку хотіла, роблять на замовлення, в залишках її не було, з доставкою в Україні теж проблеми. Стикалася і з тим, що не можна було розрахуватися грантовими коштами. Тобто не все так легко, як здавалося.
“Я задоволена, що відкрила заклад, але не до кінця”, – Олена Стебліна
Свою кондитерську-кав’ярню черкащанка втілила такою, як уявляла. Рожеві стіни, інстаграмні світильники, квіти, зелень і скляні підсвічені вітрини, де, як скарби, кружляють десерти. Не дарма своє робоче місце кондиретка жартівливо називає королівством. Побачивши цей заклад, не подумаєш, що його власниця байдужа до солодощів.
– Я не їм солодощі. Рідко можу щось таке з’їсти. Пощастило, що я не люблю солодке, – сміється Олена. – Мене запитують, як так можна: любити готувати, але не їсти. Головне – покупці задоволені. А я люблю м’ясо і рибу.
Нині в асортименті закладу – круасани, меренгові рулети, чизкейки, наполеони, медовик, бісквітні торти з різними начинками, мусові десерти, капкейки. Тут можна спробувати шматочок і замовити цілий торт додому.
– Задум був такий, що ти не береш кота в мішку, а смакуєш, якщо сподобалося – купуєш, – каже Олена Стебліна. – У мене можна прийти і купити торт одразу, а не замовляти за три дні до свята. В нас є і коробочки, і стрічки. Це ж готовий подарунок.
Кондитерську-кав’ярню Олена відкривала, маючи постійних клієнтів. Вона раділа, що все більше родинних свят відбуваються з її десертами. З незвичних в асортименті – карамельний наполеон. Черкащанка каже: хто його спробує, обов’язково замовляє ще. Також – морквяний торт, що так пасує осінній порі. У ньому поєднані апельсиновий сік, яйця, морква, горіхи, кориця, спеції. Та чим більший виклик, тим більше цікавості. Олені найбільш подобаються творчі роботи, зі складним декоруванням.
– Так, такі торти займають багато часу, потрібно виліпити деталі, розмалювати їх. Але я отримую від цього велике задоволення. Ось цю книгу Гаррі Поттера побачила в інтернеті, ідея мені сподобалося, вирішила втілити. Дивлюся на інших кондитерів, як на приклад, як можна зробити інакше, а не як на конкурентів. Їхні роботи мене надихають. Хочеться спробувати різний дизайн, вафельний чи рисовий папір, зробити карамель або льодяники з карамелі, – майже не зупиняючись розповідає черкащанка.
У пані Олени ще багато планів для розвитку, тому анонсує зміну асортименту. До меню хоче додати сніданки: сирники, бельгійські вафлі і млинці, а ще фондан із морозивом. Одну мрію їй вдалося втілити, лишається ще одна:
– Я задоволена, що відкрила заклад, але не до кінця. Не можна бути цілком щасливою, поки чоловік у полоні, – додає наприкінці розмови Олена Стебліна.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини
Також читайте: Зв’язківиця та бойова медикиня: черкащанка, яка служила вісім років, планує повернутися до армії після поранення.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами