21.7 C
Cherkasy
Вівторок, 25 Червня, 2024

Черкаський ветеран втратив 98 % зору і вчиться реабілітувати інших. Розповідаємо його історію

Популярне

Женя, – протягує радісним голосом ім’я свого чоловіка Людмила. – Вже дев’ятка!

Ви так закричали, наче я вбив когось, – жартує у відповідь Женя. Разом із дружиною та тренером він вчиться стріляти з лука на майданчику в Черкасах. Цього разу втрапив майже точно в ціль. Сьогодні він відпрацьовує нові елементи техніки і більші дистанції.

Окрім стрільби, його захоплює кросфіт, веслування на тренажері з греблі, а також гирі. Спорт – нове захоплення у житті Євгена Дорошка. Системно він прийшов до нього після поранення, яке отримав у Попасній.

Ворожий “приліт” забрав у Євгена 98 % зору, але точно не мотивацію. Після кількох місяців реабілітації він вступив до місцевого університету і мріє реабілітувати військових.

– Хочу пропустити через себе знання, які дають викладачі. Здобути цей досвід і віддавати його хлопцям і дівчатам, які повернуться з фронту. Колись війна закінчиться, у суспільство повернуться наші герої. Їм треба допомогти адаптуватися. Не дати гіперопіку, а правильно допомогти, – в цьому бачить нині своє покликання Женя.

“Іноземці дивувалися, почувши розмір нашої зарплати”

Євген Дорошко – колишній працівник органів внутрішніх справ. За його спиною шість років роботи працівником спецпідрозділу міліції швидкого реагування в Черкасах. У цю професію прийшов у 2000 році, після строкової служби в армії.

– Були такі періоди, що дня я мало бачив, тому що вдень спав, а працювати доводилося вночі, – пригадує Женя.

Каже: підрозділ був невеликий і працював на всю область. З колишніми колегами він спілкується досі. Проте тоді, у далекому 2006-му, рівень зарплати змусив задуматися про зміну фаху:

– Ми неодноразово працювали в Умані, коли туди з’їжджалися люди з усього світу на святкування іудейського Нового року. Коли іноземці чули в розмові рівень нашої зарплати, дивувалися: 30 доларів на місяць. Це ж не на годину і не на день. Як жити?

Бачив Саддама Хусейна на відстані витягнутої руки

Тож у 2006-му Женя вирушив за кордон, на Близький Схід. Із 30 доларів його місячна зарплата злетіла до 1000. Там пробув аж 16 років, до 2022-го року. Здебільшого – в Іраку. Чоловік працював у приватній охоронній фірмі. Перші чотири роки жив у Багдаді.

– Працював із компанією, що робила судовий процес і охороняла Саддама Хусейна. Бачив його так близько, як вас, поки його не стратили, – ділиться із командою “18000” під час інтерв’ю Євген Дорошко. – Далі опинився на нафтогазових родовищах, там теж роботи вистачало для приватних охоронних компаній.

Перші кілька років Женя працював майже без відпусток: 13 місяців роботи, один – відпустка в Україні, і знову на роботу на Близький Схід.

У воєнних діях в Іраку черкащанин участі не брав. Водночас каже, що порівнювати ту війну з подіями в Україні не варто.

– Те, що я бачив, це фактично нічого. Ніхто такої війни не бачив, як трапилася в нас в Україні і триває досі. Наша війна дуже динамічна, змінюється такими темпами, аби ми тільки встигали адаптуватися, – роздумує Євген.

У 2014 році Женя активно допомагав знайомим військовим фінансово. І вже тоді знав, що настане і його час долучитися до війська: “Такі хлопці, як я, які аналізували ситуацію, знали, що ми дочекаємось, коли прийдуть і постукають до нас у вікно. І цей час настав”.

Бруд, сирість, розвалини: Попасна очима черкаського військового

У лютому 2022 року Євген якраз мав чергову відпустку, яку проводив в Україні. Квиток для повернення на роботу був на 25 лютого. Та повітряний простір над Україною закрили, тож Женя вирушив у військкомат – так став добровольцем територіальної оборони.

Перші кілька місяців повномасштабного вторгнення військовий чергував на блокпості в одному з районів міста. Паралельно разом із побратимами готувався до свого першого бойового виїзду на передову. Він стався у квітні. Це була Попасна. Події там Женя порівнює із битвою за Грозний під час російсько-чеченської війни.

– Бруд, сирість, розвалини. У Грозному події розгорталися взимку, а тут усе те саме, але навесні. Поки темно – все просто “бумкає”, а коли світає – понеслося: метал з неба, рівняли всім, чим могли, міномети, артилерія. І літаки прилітали. Все працювало, – згадує військовий.

“Якби не було зубів, це би означало, що пів голови немає”

На той час українська армія контролювала лише близько 10 % Попасної. Позиція Жені була на околицях міста, у напівзруйнованому будинку. 25 квітня він отримав поранення у голову. Уламок потрапив у скроню.

– Щось видно прилетіло, – сміється. – Навкруги все вибухало. Росіяни були за 150 метрів. Великий уламок пролетів повз і лише зчесав каску. Натомість менший потрапив у голову.

Від удару Женя впав, але свідомість не втратив.

– Почало кров’ю заливати. Думаю: зараз проведу язиком по зубах, якщо зуби є, значить усе добре. Бо якби не було зубів, це би означало, що пів голови немає.

Він намагався підвестися, але сил не було. Побратими наклали пов’язку і поклали Женю на диван. Там він і провів наступні 18 годин в очікуванні евакуації. Кров продовжувала заливати обличчя. Женя розумів, що з очима щось не так.

Увесь цей час він слухав вибухи навколо і думав про те, чому росіяни не вміють влучно стріляти.

– Ще думав, щоб штурм не почався, тому що… Щоб я не “змалодушнічав”, як-то кажуть. Граната ж із собою… Ну, чим я допоможу? Я тягар. Для хлопців я тягар, я розумію, що вони не залишать мене і не зроблять того, що я сказав би зробити. Підвів би купу людей під смерть.

“Тепер вона – мої очі”

На місце нарешті прибула БМП. Над нею – ворожі безпілотники. Світає. Схід сонця на фронті означає одне – скоро обстріли ще більше посиляться. Зрештою Женя разом зі ще двома пораненими сідають у “беху”, яка відвезе їх до Бахмута.

Вже у тамтешній лікарні черкащанин дізнався, що ворожий уламок перебив йому носову перетинку, зоровий нерв правого ока і шрамував сітківку іншого. У нього лишилося 2 % зору.

– З Женею не було зв’язку близько чотирьох діб. Найгірше, коли немає жодних звісток, – згадує ті дні дружина Євгена Людмила.

Він зателефонував їй дорогою до лікарні у Дніпрі.

– Сказав дружині: я живий, трошки не здоровий, не хвилюйся. З очима проблема, їду у Дніпро. Поки мене туди привезли, вона вже теж приїхала. Зараз вона мої очі, – доповнює слова дружини військовий.

У Дніпрі Жені зробили ще одну операцію: прибирали піщинки, через які і шрамувалася сітківка другого ока. Опісля разом зі ще пів сотнею військових він поїхав на реабілітацію в Німеччину.

– У госпіталях ми бачили весь той жах, який робить ворог: у деяких хлопців були ще складніші поранення, аніж у Жені, – згадує Людмила Дорошко. – Женя сказав: “Мені треба стиснути зуби і рухатися далі”. Я пообіцяла, що йому в цьому допоможу.

Консиліум німецьких лікарів обдумував, чи діставати один із уламків зі скроні Жені. Найімовірніше, це був уламок із черепа самого Євгена, який відколовся під час травми.

– Був ризик, що якщо втрутяться, то й друге око перестане бачити. На той час уламок не рухався уже два місяці. Медики сказали, що він уже міг закапсулюватися, тож можна жити з ним далі, – додає військовий.

Відновити зір Жені так і не вдалося: ані сітківка, ані зоровий нерв не є трансплантабельними органами. Військовий зізнається: аби у світі був якийсь експериментальний проєкт, що може знову повернути йому можливість повноцінно бачити, залюбки би зголосився на участь у ньому.

“Для мене люди стали без лиця”

Моя колега просить описати, якими нас бачить Женя.

– Бачу, що ви є, волосся, одяг. Але описати вас не зможу. Я не бачу обличчя. Для мене люди стали без лиця. Чіткості немає. Щоб роздивитися людину, треба дуже близько роздивитися. Тепер, щоб побачити людину, мені треба її почути, щоб вона забалакала.

Найбільше Женя сумує за можливістю читати і водити автівку.

– Коли переходжу сам перехрестя, використовую тростину. Це більше для того, щоб водії звертали увагу. По мені ж не видно, що я “не така” людина. Йде по вулиці здоровий чувак, іде швидко, не перечіпається. Тростина змушує звертати увагу, – пояснює військовий.

Окрім часткової втрати зору, у нього змінилася й робота смакових та нюхових рецепторів: “Їжа тепер не така”.

– Досі не відчуваю одну сторону губи. Відчуття, ніби після анестезії у стоматолога, коли знеболення відходить. І ти чекаєш, коли це станеться, але воно не стається, – ділиться відчуттями Женя.

Після поранення Людмила постійно возила чоловіка на машині. Нині ж він уже й сам користується громадським транспортом і адаптується до нових реалій.

– Ми домовилися, що коли моя опіка буде надмірною, він мені про це буде говорити. З одного боку, я хочу йому по максимуму допомагати, з іншого – як чоловіку йому хочеться бути самостійним і тримати все у своїх руках, – ділиться дружина військового.

Із надривом Женя згадує про полеглих побратимів:

– Пройшло два роки від подій у Попасній. На жаль, і зараз привозять рештки хлопців з мого підрозділу, яких ідентифікували по ДНК, і проходять поховання. Ще купа людей лишаються безвісти зниклими: між небом і землею. Бетон, метал і тіла – все, що від Попасної лишилося.

Натомість дратується, коли чує на вулицях Черкас російську мову. Особливо – від дітей, адже це означає, що такою мовою з ними говорять батьки.

– Мова – це наша самоідентичність. Одні кажуть: “Какая разніца?” Якщо немає різниці, то розмовляйте українською. Ми ж в Україні живемо.

“Спорт – це віддушина”

Реабілітація Євгена тривала близько чотирьох місяців. А вже у вересні він вступив до Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. На другому курсі здобуває освіту вчителя фізкультури.

Через вади зору він не зможе працювати із дітьми. Натомість переконаний, йому вдасться стати корисним для ветеранів під час їхньої реабілітації.

– Людина розвивається, поки рухається. Ми вчимося все життя. Маємо дивувати наш мозок, тіло. Це і є стимулом та поштовхом. Я багато нового для себе пізнаю, – емоційно зазначає Євген.

Разом із рештою одногрупників він вчиться на “стаціонарі”.

– Так, я довше сприймаю інформацію, не веду конспекти. Спочатку користувався диктофоном, зараз викладачі скидають на пошту всі матеріали. Тестові завдання допомагає робити дружина. Вона читає питання, я відповідаю і вона заповнює тест, – пояснює, як усе працює, ветеран.

Після вступу в університет він почав займатися гирьовим спортом. Зміни у своєму тілі помітив уже через три місяці.

– Гирьовий спорт не видовищний, але що робить ця гиря – ми просто недооцінюємо. З радянського часу ставлення, що снаряд – це для “колхозніків”. Але це не так, і зараз цей спорт стає все більш популярним, – каже черкащанин. – Від гирі приходить такий стан м’язів, коли вони постійно в тонусі, а не в гіпертонусі. Я відчуваю, як підвищуються мої фізичні якості, зокрема – витривалість. І захотілося вже спробувати ще якийсь спорт.

На своє 45-річчя Женя замовив близьким бігову доріжку – так почав бігати. Далі його привабило веслування – він почав займатися на спеціальному тренажері. Далі – стрільба з лука.

– Спорт – це така віддушина. Цілі ставиш і досягаєш їх. Ти маєш змогу позмагатися із самим собою, – ділиться Євген.

Він виділяє на спорт до 10 годин на тиждень. 31 травня розпочинається відбірковий етап “Ігор Нескорених”. Попередньо, на нього вже заявилися до пів тисячі учасників. Серед них і Женя. Він хоче змагатися у категоріях “веслування” та “стрільба з лука”.

– Не дуже буду засмучений, якщо цього року мене не відберуть у збірну. Там велика конкуренція. Але це стимул – наступного року буду пробуватися, – додає військовий.

На наступні чотири роки в Жені амбітні плани: завершити навчання в університеті і стати кандидатом у майстри спорту. А ще – працювати з такими ж ветеранами, яким він є сам. Стати прикладом для тих, кого може зламати війна.

– Не дуже часто, але трапляються люди, які хочуть допомогти. Здебільшого жінки. Питають: “А вам потрібна допомога?” Я дякую, це приємно чути, що люди не нав’язуються, але готові допомогти.

Єлєна Щепак

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

ТОП новини

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

Останні новини