17.8 C
Cherkasy
Вівторок, 25 Червня, 2024

Приліт у бліндаж і п’ятигодинна евакуація. Історія черкасця, який втратив ногу, але не почуття гумору

Популярне

Олександр Гондя Черкаси

Зима, морозно. Фронт, кінець 2022-го – початок 2023-го. Добротний бліндаж. Цю позицію напередодні захопили наші штурмовики. Всередині горять дві окопні свічки. Сашко, герой нашого матеріалу, запалив цигарку, його тезка і товариш приліг. Вони щойно змінилися, зайшли відпочити й погрітися. Бо довго не вистоїш, багнюка на зброї каменем береться. Спрацював танк. Гуркіт… Прилетіло: купа пилу, свічки позадувало, оглушило хлопців добряче.

– Ти як? – запитує Сашко побратима.

– Та нормально, – відповідає він і запитує у відповідь, – а ти як?

– Ніби цілий, – каже Фауст.

– Чуєш, мені здається, що після того пострілу дах піднявся, я побачив небо і він опустився, – каже тезка.

По бліндажу покотився регіт. Олександр Гондя з позивним “Фауст” каже, добре, що поцілили по бліндажу, в ньому були гарні перекриття, тому військових не зачепило.

Це історія черкасця, який на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов добровольцем служити. За плечима мав службу у внутрішніх військах, але на фронт потрапив ближче до кінця року. Він сидить навпроти нас у сквері. Серйозний, але за розмовою зрозуміло, що знається на гуморі. Від його поранення минуло більше півтора року. Олександр уже звик до протеза на нозі, та, здається, думками досі не вдома. На лівій руці ветерана – годинник, його циферблат – на внутрішньому боці зап’ястя. Взутий у тактичні кросівки. Каже: “Війна ж ще не закінчилася, навіть коли закінчиться, вона буде в пам’яті. Всі побачені кадри, відчуття, що були там, не зникнуть”.

“Ми ж прийшли для бойових дій, а не відсиджуватися в тилу”

Олександр Гондя у 2010-2011 роках служив у внутрішніх військах, був розвідником. У 2014-му відвідав військкомат, залишив там інформацію про себе, але йому ніхто не зателефонував. Працював торговим представником. Мав кілька робіт: ішов із дому вранці, повертався ближче до ночі. Мав підтримувати хворого батька.

Коли йшов 2 березня 2022 року у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, батька вже не стало. Олександр каже, знадобився час, щоб прийняти це: “любив його дуже”.

– Я прийшов, було людно, більше 50 осіб. Почалася тривога, почекали хвилин п’ятнадцять до відбою, а потім знову всі збіглися до брами і вийшов капітан. Запитав, хто готовий їхати в бойову бригаду. Поряд стояли великі автобуси, в них сиділи хлопці. Біля скла були таблички з написами: Харків, Ірпінь. Із тої кількості, що була там, біля брами, вийшло нас троє: Толік, Сергій, мій побратим, Царство йому Небесне, і я. Нас розглянули, подивилися військові квитки. Оскільки я приїхав “на пустому”, попросив дати час зібрати мильно-брильне, речі першої необхідності. Капітан дав годину, – пригадує Олександр Гондя.

Ветеран Олександр Гондя в Черкасах

За той час добровольці оформили документи, отримали повідомлення, яке Сашко відправив потім на роботу, зробив фото, кинув необхідне у рюкзак: пару шкарпеток, нижню білизну, мило, бритву, і повернувся до ТЦК. Олександр з Сергієм потрапили до Національної гвардії України.

– Моїм здивуванням було, коли нас із Сергієм привезли в нашу частину. Ми думали, що тут буде перерозподіл, відбір. Але деякий час ми пробули в тилу на охороні об’єктів стратегічного значення. В цей час готувалися, підтягували фізичну форму, читали. Більше пів року провели тут. Весь час нас обіцяли перекинути: ми ж прийшли для бойових дій, а не відсиджуватися в тилу, тому виникали запитання до командування. Потім врешті-решт нас перевели, – розповідає черкасець.

Олександр Гондя про взяття полонених і вибух БК

Побратими тримали Білогорівку Луганської області. Позицій було кілька: у напрямку Кремінної або Лисичанськ-Сєвєродонецьк. Тут Олександру змінили спеціальність на водія, служив у штормовому взводі. На передовій старший солдат пробув більше місяця: з 28 грудня 2022-го до 5 лютого 2023-го, коли отримав поранення.

Цей день почався штурмом. Наші воїни взяли чотирьох полонених, ще двох задвохсотили.

– Хлопці заходили з флангу, ми прикривали їх автоматним вогнем. Вони зайшли, дістали окупантів, а потім відвели їх під конвоєм позаду нас на позицію. Ми мали б зайняти цю позицію, але можливості не було. Це було у напрямку Лисичанська, – розповідає Фауст. – У полон трапилися нібито з так званих “лнр” і “днр”. Їх потім обшукали, чи немає предметів для загрози життю наших хлопців. Але там були всі, зокрема, вагнери. Їхня розвідка до нас підповзала дуже близько, мали хороше екіпірування. Крім цього, ще була “екіпа”, яку не бачить тепловізор. Нас врятувала наша ОЗМка (протипіхотна вистрибуюча осколкова міна кругового ураження, – ред.).

Новий рік в Олександра Гонді на фронті

Черкасець пригадує, що реагували на ворога своєчасно. Під рукою були “одноразки” (одноразовий гранатомет, – ред.), “покемон” (модернізований кулемет Калашникова, – ред.). Оглядали територію на 360 градусів. Знали, як діють росіяни: заходять із шостої години, обходять позицію і розстрілюють упритул.

Через півтори години після нашого штурму, коли почало темніти, почався масований артобстріл позиції з трьох напрямків. Наші ж очікували від росіян на штурм піхотою.

– Ми ходили зранку, а ворог на вечір. Розуміли, що спершу ми їх штурмовали, тепер вони нас будуть. Тому готувалися: повідгинали вусики на гранатах, виклали в ніші в окопах увесь боєкомплект, зокрема, гранати, постріли з-під РПГ, “одноразки”. Артобстріл був “сапожком” (із СПГ – станкового протитанкового гранатомета, – ред.). Як поцілили, то полум’я з нашого окопу було вище дерев, – переказує Олександр.

Він залишився на правому фланзі, заховався за два мішки від боєприпасів, що дотенували. Каже, був у метрах двох, але обійшлося. Коли полум’я згасло, встиг перекинутися з побратимами з сусідньої позиції кількома словами. Потім знову почався артилерійський обстріл.

“Звук обірвався, а приходу не було”

Тезки повернулися в бліндаж. Фауст закурив. Сів на каремат, лікті спер на коліна.

– Чую, летить снаряд. Уже розумію, що “наш”, але, думаю, вдарить зверху. Летів секунди чотири-п’ять, а потім різко обірвався звук, приходу не було. Лівою ногою встигнув відштовхнутися, руками прикрив очі й голову. Права нога була зігнута, не встиг її прибрати. Через пальці побачив, як снаряд залетів у бліндаж. Червоний спалах. Усе. Нічого не видно і не чути. Думаю, може, вже все, – розповідає Олександр Гондя.

Він почав торкатися обличчя пальцями, зрозумів, що живий, бо відчуває дотик. Потім почало з наростанням дзвеніти у вухах. Сашко продовжив обмацувати себе, чи не поранений: по голові, шиї, плечах, руках, під бронею. Все добре.

– Беруся за ліву ногу – мокра. Спершу не зрозумів. Вперся п’ятою в землю, ніби нога є. Хочу взяти праву, а лише плескаю долонями. Раз, інший. Кажу до Сані, що ноги немає, нехай наші повернуться, – пригадує Фауст.

Рація не працювала з бліндажа. Сашко розумів, що обстріл триває і потрібно пересуватися перпендикулярно до його траєкторії, щоб залишитися в живих і дочекатися допомоги. Повзав, поки мав сили, на ліктях, тримаючи поранену ногу. Саня, побратим, допоміг йому накласти турнікети на ногу. Коли відчув втому, ліг на сходах входу в бліндаж: “Думав, що не виберуся звідси”.

Черкащанин на фронті

Перед очима з’явилися чорно-білі картинки рідних. Олександр намагався не втратити свідомість, тому відкрив очі, вдихнув повітря. Навколо метушилися хлопці. Прибігли медики. Оглянули Фауста, наклали йому ще один турнікет на ліву ногу, бо там виявили вирву.

– Братику, йти зможеш? – запитує Сашка “евак”.

– Не дуже, – відповідає Фауст.

– Та треба, – каже медик.

– Як треба, то пішли, – рішуче відповів Сашко і додав, – на, смикни, тримається на шовчику від штанів.

Так військові говорили про пошкоджену кінцівку. Зимова форма давала відчуття, що частина ноги ледь тримається на тілі.

– Він бере ногу і так смик, як ото карпа на риболовлі підсікають, а воно потягнулося, як гумка, і я вперше відчув тупий біль. Ой, ні не шовчик. Вони до ноги, кричать, щоб дали ніж, ножиці. Спершу закрив очі, а потім дістав свій кинджал, – каже Фауст і звертається до медиків. – Давай сюди!

– Ні-ні, тобі не можна, – відповідають йому, переглянувшись.

– Давай сюди, – вмовив “еваків” Сашко. – Натягнув на жало, почав відсікати. Сил не було, не міг перерізати. Хлопці допомогли. Дали іншому хлопчині ногу, він взяв її на витягнутій руці і як дав через ту лісосмугу…

Більше п’яти годин евакуації під постійним артобстрілом

Евакуюватися Олександрові допомагали побратими: вони збоку, як опора, він відштовхувався однією ногою від землі. Каже, часто падали, але вставали й рухалися далі. Так спершу метрів за сто дісталися до вирви від снаряду. Сховалися там від чергового артобстрілу. Далі добралися до розриву лісосмуги. Наступна зупинка – наша спалена “беха”. Обстріл тривав.

Хтось із сусідніх позицій приніс ноші. Несли Фауста шестеро, ще двоє – на підміні. Так дійшли до схилу. Спустилися і потім “крупнокаліберка” летіла вже над головами захисників.

– Айзер біжить поряд, просить мене не “вимикатися”. Я лежу, мовчу. Він знову до мене звертається. А я йому: “Фіг ви мене “вимкнете”, – згадує і сміється Олександр Гондя.

Олександр Гондя з побратимами

Воїни перед виїздом на Схід

Черкасця доставили у контрольний спостережний пункт (КСП, – ред). Тут йому “доки” надали першу допомогу, ввели перше знеболювальне, поставили крапельницю.

– Мій язик полущився. Ніколи такого не відчував. Хвилин за десять випив дві півторачки води і ще одну надпив. Лежу, так гарно, у животі булькає, тільки б ще закурити. Кажу, Колобок, заряджай, – розповідає Фауст. – Підкурили, дали мені, відчуваю, що “пливу”. А потім чую кричать, щоб забрали в мене цигарку. Настала тиша. Хлопці зібралися півколом. Я лежу на кушетці і дивлюся, що в хлопців очі наповнилися слізьми. Думаю, що б його ляпнути. Кажу, що мені все зрозуміло: “п***ри, п***рами, ноги немає, але одне неясно”.

– Шо? Шо? – нахилившись над Сашком, запитують побратими.

– Як тепер на газ тиснути буду, – жартома відповідає їм Фауст.

Сміх переходив від одного до іншого. Реготали всі по колу.

Евак до КСП прибув досить швидко. Далі Сашка повантажили в кузов пікапа. З ним евакуювали ще одного бійця з уламком у хребті. Дорогою Фауст говорив із Герою, тримав його ногою і рукою, щоб не так трусило дорогою. Загалом із моменту поранення черкасця до стабпункту минуло понад п’ять годин.

Також читайте: “Війна не відпустить. Це назавжди”, – ветеран із Черкас, який знайшов себе у спорті після ампутації.

Тринадцять операцій не зламали бажання стати на протез

Олександр Гондя потрапив у реанімацію в Дніпрі 6 лютого 2023-го. Звідти зателефонував своїй дівчині. Вони переписувалися до вторгнення. Коли Сашко вже служив у тилу, вони бачилися під час його відпустки. Він із усмішкою називає її поки що неофіційною дружиною.

– Знав номер телефону напам’ять, він легенький. Телефон позичила пані Оксана, вона була після ДТП. Мене привезли голим під термоковдрою, не мав нічого з собою. Все залишилося у хлопців, потім передали: годинник, телефон, документи. І я їй зателефонував близько дев’ятої-десятої вечора, а вранці вона була вже в реанімації, – каже Олександр. – Потім перевели у відділення. Десять днів був там. Вона біля мене, як солдат, із восьмої до восьмої. Коли були місця залишитися на ніч, вона була зі мною.

Із часом воїна перевели у Львів, далі було лікування в медзакладі області. Туди вже їхав сам.

– Вона сприйняла поранення гідно. Я відчув міцну опору. Зараз вважаю, що це рідкість, – додає Олександр.

Гондя з волонтером

Олександр у лікарні з волонтером, який допоміг дістатися в медзаклад

Усього Фауст після поранення переніс 13 операцій: чистили рани, бо було нагноєння на обох ногах, була реампутація. Під час останньої операції видаляли остеофіти і невроми. Вони спричиняли біль у культі настільки, що її не можна було торкатися.

– Довгий час, поки робили операції, був порушений нерв, я мало рухався, потім було важко стати на милиці, розходитися. Я хотів стати на протез, розумів, що треба. Але тоді мені це здавалося недосяжним, до того ж боліла культя. Придбав трикотажну панчоху, навіть її не міг одягнути через біль, допоки зробили останню операцію. Вона була наприкінці травня – на початку червня. І через день мене вже виписали, перевели на терапію в Хмельницький.

“Коли ти звик, що маєш дві ноги, а тут залишився з півтори, не хочеться з цим миритися”

Протезувався ветеран у благодійному фонді “Protez Foundation”, що в місті Міннеаполіс штату Міннесота.

– Куксоприймач – карбоновий, тут перехідничок штирьовий. Протез механічний, є режим велосипеду. У реабілітаційних центрах мені було боляче крутити педалі на велосипеді, а зараз навчився, призвичаївся. Є блокування, відновлення режиму ходьби. Є механічна панель управління, за допомогою маленького і більших шестигранників можна регулювати ступінь згинання, розгинання, жорсткість, – розповідає Олександр Гондя.

Ветеран із протезом в авто

Він приїхав на автівці. Каже, що все життя за кермом і батько його був водієм. Нині тисне на газ лівою: автівка з автоматичною коробкою передач. Водночас звик до інфраструктури міста. Навчився добре ходити на протезі.

– Коли ти звик, що маєш дві ноги, а тут залишився з півтори, не хочеться з цим миритися. До того ж є можливість хоча б якось пересуватися без милиць і візочків. Це можливість наблизитися до повноцінного життя, що було до того, як втратив кінцівку, – каже ветеран.

Також Сашко відвідує заняття з луку, які викладає ветеран Вадим Мазніченко в Черкаському реабілітаційному центрі.

– Із дитинства хотів навчитися, зараз є можливість – використовую. Згодом планую займатися цим більш професійно. Щодо Ігор Нескорених, думаю, що всьому свій час, – розмірковує Олександр Гондя.

Черкасець уже звільнився з війська. В планах – відновлення на роботі. Каже, що на такому протезі, як зараз, не побігаєш: “залізне” коліно довше, за інше. Через це зміщується на один бік хребет, болять і спина, і нога. В майбутньому ветеран хотів би мати електронний протез, а ще спортивний для бігу.

– Я вже вирішив із цілями. Хочеться мати власну справу, допомагатиму хлопцям, уже чим можу. Військо – це частина життя, поки серце битиметься – пам’ятатимеш це все. Як можна відпустити, коли пам’ятаєш, що були разом із хлопцями, ділили шматок хліба, чай в окопах, якщо була можливість його зробити, їли разом мерзлу хрустку тушонку чи сардину ножами. Потім дізнаєтесь, що когось немає. Як це відпустити? Ніяк. Наше завдання – навчитися жити з цим і поки триває повномасштабна війна зробити все для того, щоб не було в росії можливості просунутися далі. Тому що, чим далі вони – тим далі триває обстріл, знищуються міста, села і життя українців.

Черкащанин іде на протезі

Також читайте: “Праві шкарпетки не вези, вони вже не потрібні”: історія черкащанина, який втратив ногу поблизу Авдіївки.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами

ТОП новини

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

Останні новини