19.9 C
Cherkasy
П’ятниця, 24 Травня, 2024

Ветеран із Черкас розповів, як втратив кінцівку на війні

Популярне

ветеран Богдан Ключка Черкаси

Із легкового автомобіля виходить молода сім’я: чоловік Богдан, дружина Альона і синочок Макар. Хлопчик одразу біжить перевірити, чи працює сьогодні у місцевому кафе продавчиня, з якою вже встиг добре роззнайомитися. Він на Центральному стадіоні вже не вперше. Кілька разів на тиждень тут разом з іншими ветеранами тренується його тато.

Навесні 2022-го, попри бронювання, Богдан Ключка добровільно пішов захищати Україну. Як сам каже, до цього із військового досвіду мав три дні польових зборів у школі. Втім, це не завадило чоловіку мобілізуватися до 110-ї окремої механізованої бригади. Вивчившись на кулеметника, вісім місяців черкащанин боронив околиці Красногорівки, що поблизу Авдіївки. Там, виконуючи завдання, був поранений. Далі ампутація нижньої кінцівки вище коліна, реабілітація та протезування.

Попри серйозність нашої розмови, вона не була напруженою. Практично до всього, що трапилося, Богдан ставиться із легкістю.

– Ритм, як нам рухатися далі, задав чоловік. Він долав усі труднощі з усмішкою, не замкнувся у собі, не створював трагедію. Для мене спочатку це був шок, страх і невідомість. А він одразу почав жартувати: “Праві шкарпетки не вези, вони мені вже не потрібні”, – говорить дружина Альона.

Майже всю нашу бесіду вони тримаються за руки. “18000” розповідають історію родини, яку не зламала навіть війна.

“Летить біла крапка. Вибух. Лежиш”

Богдан говорить, якби зараз довелося вступати до лав ЗСУ, то долучився б до штурмового підрозділу:

– Коли переглядаю відео, як наші хлопці штурмують ворожі позиції, то у захваті від їхньої “обезбашеності”. Проте, коли мобілізувався сам, до навчального центру прийшло розпорядження: потрібно 300 кулеметників. Усі, хто був тоді там, стали кулеметниками.

Черкасець потрапив до підрозділу, який на той час вже понад два місяці перебував на позиціях поблизу Авдіївки.

Останній бойовий вихід Богдана Ключки був наприкінці грудня 2022-го. Після повернення із позиції командир дав йому розпорядження переймати посаду старшини роти.

– Уявіть, як я зраділа, коли він мені подзвонив і сказав: “Я вже в окопи не буду йти”, – говорить дружина Альона.

Богдан почав переймати обов’язки старшини: розбиратися, як заповнювати бланки, куди їх здавати. Також перевозив провізію. На початку січня отримав від командира батальйону завдання.

військовий Богдан Ключка

– З’явився боєкомплект, потрібно було вивезти гранатометників на позицію. Була сьома година вечора. Одного хлопця із підрозділу взяв із собою, щоб не повертатися самому. Трьох ми мали відвезти.

Приїхали, я відразу розвернув машину у наш бік, не глушив її. Можливо, це була помилка, не знаю. Ми вивантажили БК, хлопці забрали речі. Стали обговорити, хто де кого чекає. У цей момент почули постріл із ворожого боку. Я повертаю голову і бачу, що на нас летить біла крапка. Вибух. Лежиш, – розповідає боєць.

Перші думки про те, що все-таки живий, говорить військовий:

– Болять ноги. Щупаю праву і розумію, що її немає взагалі. Наклав одразу турнікет. Потім відчуваю, інша також болить, там уламок. Туди теж турнікет. Врятувало те, що їх було два.

Один із побратимів Богдана загинув одразу. Двоє отримали тяжкі поранення.

– Пощастило, що серед нас залишився один ходячий. Він крикнув: “У кого рація?”. Вона була у мене. Він підійшов, ми викликали підмогу. Нас забрали. Далі евакуація. Дорогою медики, як заведено, розмовляли з нами, щоб ми не втрачали свідомість, проте думки були забиті болем. Розумів, що правої ноги вже немає, переживав, щоб залишилася ліва. Постійно запитував, що з нею, – пригадує черкащанин.

О пів на другу ночі захисника доставили в одну з лікарень Дніпра.

військовий отримав поранення

Мобілізуватися попри бронювання

За кілька місяців до початку великої війни Богдан повернувся із-за кордону і влаштувався працювати на місцеве підприємство, що виготовляє добрива для агросектора. Боєць говорить, що не сумнівався у тому, що повномасштабне вторгнення неминуче. Питання було лише у тому, коли воно розпочнеться.

– Він двома тижнями раніше говорив мені зібрати тривожний наплічник, але я не вірила і не зробила цього, – пригадує дружина військового. – Зранку 24-го лютого чоловік поїхав на роботу, я прокинулася, щоб відвести сина у садочок. Почула вибухи, почитала новини… Богдан дзвонить, запитує: “Ти ж зібрала валізку, як я тобі говорив?”. А я киваю і кажу: “Ні”.

За кілька днів від початку повномасштабної Богдан подався до військкомату. Пригадує, черги були шалені:

– Нас, які не служили, двоє чи троє. Всі інші – з досвідом або хоча б пройшли строкову військову службу. Тим, хто без досвіду, одразу сказали іти додому, чекати. Ми залишили свої дані. У березні мені ніхто не зателефонував, – каже Богдан Ключка.

Богдан Ключка Черкаси

Думки про те, щоб стати на захист Батьківщини, у нього закрадалися ще із 2014-го, коли росія розпочала вторгнення в Україну.

– Проте я не хотів строкової служби. Тоді в армії була радянщина. Тікав від неї, як міг, але дав собі слово, якщо потрібно буде, то піду захищати. У 2022-му це відчуття підсили злочини, про які ми дізналися після деокупації Бучі, – розповідає доброволець.

Попри те, що як працівник агросектора Богдан мав бронювання, у квітні іще раз пішов до військкомату.

– Здав документи, щоб мобілізуватися, але мені відмовили через бронь. Я домовився із керівництвом, щоб її скасували. На Великдень зателефонували і сказали наступного дня прибути з речами. Сіли з дружиною за стіл, сказав їй, що йду на війну. Вона прийняла моє рішення, не сперечалася, – пригадує черкащанин.

Альона додає, розуміла, що немає сенсу відмовляти чоловіка:

– Більше того, коли йому спочатку відмовили, він тиждень ходив сам не свій: перестав жартувати, був постійно задуманий. Перед початком служби ми не проговорювали того, що може статися поранення або травма, але розуміли, що це може відбутися у будь-яку хвилину.

військовий Богдан Ключка

У сім’ї була домовленість: коли Богдан заступав на бойові позиції, то, за можливості, виходив на зв’язок із періодичністю день-два.

– Це було маленьке повідомлення про те, що я живий, ситий, все добре, лише замерз… А коли я писав “їду на роботу”, вона знала, що три-чотири години мене не буде на зв’язку, – розповідає військовий.

Тому, коли Богдан зник на понад п’ять годин у день поранення, Альона одразу зрозуміла, що щось трапилося:

– Уже чекала на дзвінок, після якого стане зрозуміло, що з ним.

“Головне, що живий”, – дружина ветерана

О десятій ранку наступного дня Альоні зателефонували.

– Не повідомили, що саме сталося. Сказали, що був поранений і госпіталізований до Дніпра. Я почала обдзвонювати там усі лікарні, щоб зрозуміти, де він. Зрештою знайшли, – розповідає дружина військового.

Через пів години Богдан подзвонив сам:

– Тільки-но після операції мені принесли особисті речі, я зателефонував їй: “Я живий, все добре, я в лікарні”.

Того ж дня Альона поїхала до Дніпра.

– Зайшла у палату, він увесь перебинтований. Крім поранення ніг, ще була розбита брова, набряк ока. Хотілося одразу кинутися його цілувати, але стою отетеріла, не розумію, де можна доторкнутися. Притулилася до нього і почали одразу усміхатися. Головне, що живий, – говорить жінка.

чоловік та дружина на реабілітації після поранення

Військовий каже, що мотивацією для швидшого відновлення були дружина й особисте переконання у тому, що чоловік є опорою для сім’ї, зокрема фінансовою.

– Розумів, що потрібно швидше ставати на ноги, щоб підтримувати їх. Це взаємодія: я підтримую сім’ю, а вона – мене. Коли поруч дружина і дитина, то це супер. Потрібно рухатися, щоб вони і залишися зі мною. Бачив, для кого стараюсь, це стимулювало мене, – розповідає боєць.

“Мама, дивися: залізний чоловік”

Поки Альона була із Богданом у лікарні, Макар залишився із бабусею та дідусем. Вони пояснювали хлопчику, що тато отримав поранення.

– Ми одразу сказали йому, яка саме травма. Але деякий час я не брала сина з собою до лікарні, бо чекали, поки у Богдана підзаживе нога і зійдуть набряки на обличчі. Пояснювала Макару, що я зараз постійно поруч із татом, щоб допомагати йому, – каже черкащанка.

Військовий побачився із сином уже в черкаській лікарні.

– Під час першої зустрічі ногу, яку Богдан втратив, ми прикривали, але щоб було зрозуміло, що її там немає. Спочатку у сина був ступор, він боявся зайти у палату, але потім розгулявся і швидко це сприйняв. Йому було весело із татом, вони ганяли наввипередки, каталися на кріслі колісному.

військовий Богдан Ключка разом із сином

Зараз Макар вже допомагає батькові із складнощами, які виникають: може подати протез або принести милиці.

– Син часто говорить: “Мама, татові важко, йому потрібно допомагати”. Більшою мірою, це заслуга вихователів із садочка. Вони мають авторитет і проговорюють це з Макаром. Саме після розмов із ними він почав звертати увагу на це, – розповідає Альона.

Ветеран каже, що траплялося кілька випадків на вулиці, коли інші діти з цікавістю реагували на протез:

– Наприклад, жінка проходила повз із маленькою дитиною, та показує на мене пальцем і говорить: “Мама, дивися: залізний чоловік”. Я уміхнувся і пішов далі.

Батьки мають спокійно, не смикаючи дитину, пояснити, чому так, каже Альона:

– Нещодавно була ситуація, яка мені дуже сподобалася. Хлопчик зацікавився протезом, сказав мамі. Вона підійшла до чоловіка і запитала, чи можуть вони з сином ближче подивитися на ніжку. Мама присіла і почала пояснювати. Це правильна реакція. У дітей вільні почуття та емоції, вони говорять те, що бачать. Потрібно пояснювати їм причину.

протез ноги

“Війна – це рутина: поспав, повоював, поїв”

Однак у сім’ї чорний гумор – не заборона, радше навпаки – рятуються ним.

– Чоловік нещодавно попросив зібрати йому форму на тренування, а я забула, якої ноги немає і поклала йому не той кросівок. Після цього випадку я вже запам’ятала, – із усмішкою розповідає Альона.

Як каже ветеран, на війні з побратимами жартувати по-чорному:

– На фронті з хлопцями разом 24/7 у кімнаті чотири на сім, тому роззнайомилися дуже швидко. Попри те, що 110-та бригада сформована на території Черкаського району, однак у роті були хлопці і з Рівного, і Чернівців, Хмельницького, Львова – з усієї України. Серед них кухар, автослюсар, будівельник, підприємець – усі різні, – знову пригадує бойові місяці військовий.

Як ми вже згадували, їх він провів поблизу Красногорівки. Там у Богдана залишилося багато спогадів. Те, що не забудеться – це втрати, говорить військовий:

– Старший позиції на позивний Батя, колишній правоохоронець із Вінничини. Йому було більше 45 років. Він давав фору навіть молодим. Завжди був першим, не боявся ризикувати. Його втрата для нас була значною. Хлопці, які були з ним тоді на позиції, тиждень були пригнічені. Але потім затягнула рутина. Війна – це рутина: поспав, повоював, поїв.

Богдан Ключка говорить, що кожен, хто побував на війні, ніколи це не забуде. Перші кілька місяців після поранення він думав над тим, щоб повернутися на фронт.

– Проте у мене немає військової освіти, я не кадровий військовий. Зрозумів, що буде багато обмежено придатних бійців, які розуміються на справі краще і набагато корисніші, ніж я, – каже ветеран.

Реабілітація: “Однією лівою”

Протезуватися захиснику пропонували і в Україні, і закордоном. Проте Богдан обрав Львів. Говорить, для нього одним із головних критеріїв, як і для більшості бійців, стала відстань від дому до центру обслуговування.

– Варіант, на якому я зупинився, передбачає можливість обслуговування протеза у Черкасах. Для мене щоближче додому, то краще. Швидкість виготовлення тоді усі пропонували однакову – два-три місяці. Через те, що комплектуючих в Україні бракує, виробники не встигають виготовляти і поставляти, – розповідає Богдан.

ветеран Богдан Ключка на реабілітації у Львові

Навчальний протез ветеран отримав наприкінці травня:

– Було не те, що незручно, але незвично. Перші кроки робив на паралельних брусах. Далі пересувався за допомогою двох милиць, потім із однією, зараз вже без них. Ходити на протезі я вчився години дві, але цьому передували регулярні кількагодинні заняття із реабілітологом. Укріпляли спинні та сідничні м’язи, ногу. Перед протезуванням готував культю – мазі та еластичний бинт, щоб рубець був м’який і не лопнув. Навчальний протез у мене був механічний, там коліно на пружині, з ним складніше. На початку липня поставили основний – гідравлічний, на ньому я одразу пройшов 20 метрів без милиць.

Під час реабілітації Богдан побачив, що практично кожен третій з ветеранів водить автомобіль.

– У центрі нас лежало осіб 80 і там не було місця, аби припаркувати авто. У мене автоматична коробка передач, потрібно було години дві, щоб звикнути керувати однією лівою ногою, – дітиться військовий.

Повернутися до роботи і спорту попри ампутацію

Після протезування Богдан Ключка повернувся на роботу, але на іншу посаду. Її на підприємстві відкрили спеціально для захисника, врахувавши його фізичні можливості. Раніше він працював апаратником змішування.

– Потрібно було багато рухатися, носити важке, підніматися сходами. Під час роботи необхідно виконувати нормативи і вкладатися в час, щоб не порушити технологічний процес. Із травмою я не встигав би так працювати. Зважаючи на це, коли я повернувся після реабілітації, фірма відправила мене у відпустку на два тижні. За цей час для мене відкрили нову посаду, – розповідає військовий.

Тепер він працює на підприємстві оператором відеонагляду.

чоловік на милицях грає у футбол

Поза роботою захисник займається спортом із іншими ветеранами на базі МСК “Дніпро”. Тут він грає у футбол на траві та волейбол у залі. Про це місце Богдан дізнався від знайомого, який випадково зустрів його без протезу.

– Я почав цікавитися, мене запросили прийти, подивитися на футбол. Познайомився тут із хлопцями, вони розповіли, як усе відбувається. Я вирішив спробувати. Починав із футболу, за тиждень-два дійшла справа і до волейболу, – говорить черкащанин.

ветеран з ампутацією грає у волейбол

Він із дитинства любив грати у футбол та баскетбол. Виступав на районних змаганнях у складі сільської команди з Хацьок. Тому спробувати повернутися у спорт знову Богдан був лише “за”.

– Тим більше, тут ми з хлопцями усі в рівних умовах. Це крута можливість, щоб підтримувати себе у фізичній формі і підтримувати один одного, – констатує ветеран.

ветерани війни займаються спортом

Анастасія Бут

Нагадаємо, “18000” створили спецпроєкт “Незламні”. Це історії десяти військовослужбовців, які були поранені під час бойових дій, наслідком чого стала ампутація.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами.

ТОП новини

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

Останні новини